Номінація: «Знайомтеся – це ми!»
Літній відпочинок
Одного сонячного дня , коли небо було блакитним , ми разом з друзями вирішили провести час на природі. В нашому улюбленому парку, де завжди було весело, ми збиралися на пікнік. Кожен із нас приніс свої улюблені смаколики : соковиті фрукти, печиво, сендвічі та соки. Після ситного обіду ми вирішили провести розважальні ігри. Ми організували естафету , де команди змагалися у швидкості та витривалості. Сміх та захоплення випромінювали з кожного обличчя , коли ми бігли, переповзали через перешкоди та відповідали на веселі загадки.
Але найцікавіше було під час нашої «Скарбнички відкриттів». Кожен з нас приховав щось цікаве та незвичне, що мав показати і розповісти іншим. Виявилося , що один з нас зібрав колекцію рідкісних камінців, інший вивчав рослини, третій вмів виготовляти паперові літаючі кораблики. Ми дізналися багато нового одне про одного і навіть навчилися деяким секретам. Цей день з друзями на природі залишив незабутні враження. Він нагадав нам, наскільки важливо проводити час разом, ділитися цікавими речами та вчитися новому. Цей момент не лише зблизив нас ще більше , але й дав нам можливість пізнавати одне одного ще глибше. Я сподіваюсь , що наша дружба буде тривати і надалі, і ми ще матимемо багато цікавих моментів, які об’єднають нас та навчать новому.
Супрунюк Ірина, 13 років
(с.Колодеже, Луцький район)
Номінація « Моя Україна: з вірою у Перемогу!»
Привіт, мене звати Катруся. Зазвичай так не починають творчу письмову роботу. На уроках української мови твір має мати певний порядок. Але мені так хочеться почати свою роботу з представлення себе. Хочу , щоб всі знали, як мене звуть і де я живу.
Катруся –шестикласниця. Мама каже, що я вже доросла і маю певні обов’язки. Допомагати бабусі по господарству, підтримувати чистоту домівки, вчитись готувати їжу, а ще –вірити у нашу Перемогу!
Цей обов’язок самий головний у нашій сім’ї. Пригадую, як вперше ми всім класом спустились у бомбосховище під час повітряної тривоги. Ой, як же це було страшно!!!! Не вистачало маминої руки, щоб міцно стиснути і тихенько притулитись. Всі тихенько сиділи, тримаючи тривожні рюкзаки, дивились у телефони – чи надовго нас сюди послали. Вчителі нас підтримували, хоча самі були розгублені. Цей перший раз я запам’ятаю назавжди!
А ще я була горда за свою сім’ю, коли збиралась перша допомога солдатам. Мама з бабусею цілий день пекли різні смаколики, потів мама купила медикаментів, а ми з братиком намалювали малюнки рідного села. Все це доставили волонтерам, які відвезли передачу з цілого села захисникам.
Дивне почуття в мене зараз виникло чомусь. Раніше, під час звучання нашого гімну, мені хотілось опустити очі, не слухати його. То зараз я високо піднімаю голову, дивлюсь у небо і як молитву, співаю.
Мій тато закордоном. Він давно вже там, років 5. Але його підтримка та дзвінки дуже важливі для нас. Він розповів, що за нас вся Європа. Що ми –ПЕРЕМОЖЕМО! Тільки для цього потрібен час , сили та гроші.
Тому ми братиком вирішили, що з кожної гривні , яку нам дають на сніданки ми донатимо на ЗСУ. Не скажу, що це було легко. Так хотілось їх витратити, але обіцянка була важливіша.
В моїй голові вже є картинка нашої Перемоги. Ми всі співаємо, радіємо, плачемо від щастя. Повертаються всі мої сусіди – дядько Володя, брат Андрій, тато мого друга Віктор. Всі щасливі, здорові.
Я обов’язково, обов’язково залишусь жити у рідному селі, буду говорити українською мовою, буду всім розповідати, що ми перемогли, що ми вистояли.
Хай так і буде!
Земняк Катерина, 12 років
(с. Бубнів, Володимирський район)
Переможе в нас добро
Живемо ми в Україні
В стародавній тій країні,
Що стоїть багато літ.
Про яку знає весь світ.
Швидко так пливуть століття,
Та я вірю в довголіття,
Рідної своєї неньки,
В Перемогу її світленьку.
Вірю в те, що не здолати,
Не зігнуть, не розтоптати,
Наш славетний, смілий дух.
Адже ми – народ могутній,
Мужній, добрий, самобутній,
Що не може запродати
Те, що дарувала мати.
А дала нам ненька слово,
Незабутню рідну мову.
Бути на землі людьми –
Не забудем цього ми!
Вистояла Україна
І війну, і в час Руїни.
Вистоїть й тепер вона.
Складний час завжди мина.
Знов кайдани на людей вдягають
Та не зможуть ці кати
в крові правду матір потопити.
Всіх людей не злякать.
Силу миру нікому не вбити.
Що чекає нас – не знаю,
Та надії не втрачаю.
Вірю я у тебе, ненько, –
Розцвітай, моє серденько!
Переможе в нас добро
Й буде так, як раніш у нас було!
Україно, наша мила
Україно, наша мила.
Україно, наша щира.
Над тобою, моя рідна,
Зібралися чорні хмари,
Стоїть темною стіною.
Горе нам з тобою.
То не хмари дощові,
Не весняна злива буде,
То рашисти-ненажери
Тиснуть на нас люди!
Тиснуть словом неправдивим,
Тиснуть чоботами
Та відплата їм вже скоро.
Вже не за горами.
Честь свою заплямували спершу,
Розвелись зі своїм родом.
А тепер народи інші задумали погубити
Ми хочемо миру не такою ціною,
Не такою утратою наших людей
Не дозволим свою землю
Чоботом топтати
Не посміє вража сила
Українську землю сплюндрувати.
Бо народ наш український
Відсіч годен дати.
Крім хоробрості і зброї
Маємо й лопати,
Воля, сила і сміливість
Нам допомагають.
А зброю розбрату народів –
Лопата закопає.
Та брехню не заглушать
Таку до свободи,
Бо за правду, бо за волю
Встануть всі народи
Бо нарешті, схочуть жити
Гідно і щасливо.
Вільно жити не служити
«путінському диву».
Всі ми хочем зараз,
Щоб була Перемога –
І ненависний ворог безслідно вже щез.
Щоб війні цій страшній
Прийшов вже кінець!
Молимося за тебе
Молимося за тебе, моя Україно.
За єдність твою і за кожну людину.
За тих, хто живий, і за тих, хто загинув,
За батька і матір, за брата й сестру,
Праведний Боже, спаси Україну!
Дай Боже, їй миру,
Хай квітне земля моя рідна.
Вона для нас завжди єдина,
Про це знають дорослі, й маля.
Солдати мужньо захищають
Від ворогів нашу країну
За них молитву я плекаю,
Прошу у неба, щоби всі жили у мирі,
Хай кулі вас, наші захисники і захисниці минають.
Нехай дороги додому скоріше ведуть.
Нехай ніде діти війни не знають,
І усіх героїв пам’ятають.
Дмитрук Каріна, 15 років
(с. Вільхівка, Луцький район)
Номінація: «Природа — джерело натхнення та краси»
Зустріч весни
Вже сонце стука у віконце,
Птахи весело гомонять.
І жайворонки в небі в’ються-
Від цього хочеться співать.
Весна — красуня, чарівниця,
Для нас усіх несе гостинця.
Природа тут вся оживає
Весна у танці вже кружляє.
А вітер пензлика узяв
І цю красу намалював.
Травичка, квіточка, листочок,
Зеленим став увесь садочок.
А в ньому пахощів багато,
І цвіту свіжого, роси.
Джмелі і бджоли загуділи,
Відчувши смак цьої краси.
Ось хмара дощиком скотилась,
І стала землю напувать.
Тут вже радіє вся родина,
Бо весну всі будем стрічать.
Метелик
Одного весняного ранку
В саду біля ставка.
З’явився гість незваний,
В яскраве вдягнений вбрання.
Радіє, весело кружляє,
Серед кульбаб веде танок.
А кольорові його крила
І в них краси велика сила.
Та це ж метелик, він напевно,
Вже хоче сонечку радіти.
Веселу пісеньку співає
І нам довкілля прикрашає.
Бондарчук Максим, 15 років
(смт. Маневичі, Камінь – Каширський район)
Номінація: Моя майбутня професія
У кожного з нас, учнів, у житті настає такий час, коли ми починаємо думати про те, ким би ми хотіли бути в майбутньому, яку б професію обрати.
Коли я навчалась у початкових класах, я хотіла спочатку стати вчителем, потім артистом, танцюристом, перекладачем і так далі… мої професії змінювались дуже часто.
Зараз я уже є ученицею 6-го класу, і я уже чітко знаю, ким я буду в майбутньому. На вибір моєї професії дуже сильно вплинула повномасштабна війна, яка зараз триває в моїй Україні. Мій вибір – бути лікарем. Я зрозуміла, що це не лише престижно, сучасно, модно, а ще це, насамперед – необхідно! Зараз, у час війни, стало критично не вистачати лікарів, які б могли надати першу невідкладну допомогу нашим воїнам, які перебувають на фронті. Усі ми знаємо, що найбільше диво і найдорожчий скарб у світі – життя людини.
Професія лікаря потребує постійного навчання, вдосконалення, високої майстерності. На жаль, людство хворіє різними важкими хворобами, вилікувати які дуже важко. Але, все ж таки, медицина не стоїть на місці, а лише постійно вдосконалюється. Лікарі постійно борються за життя та здоров’я людей.
Мене вражають та надихають лікарі, які зараз на війні, які також воюють за життя наших Героїв, дістають їх «із того світу». Вони є безстрашними, мужніми, які вміють швидко приймати правильні професійні рішення. На війні, де ллється кров і гинуть люди, вони першими приходять на допомогу…
Війни, аварії, природні та екологічні катастрофи приносять людям лише горе, біль, смерть… Швидка та своєчасна допомога лікарів рятує тисячі людей, які потрапили у біду та знаходяться «на волосині» від смерті.
Ставши лікарем, я обов’язково буду дотримуватись клятви Гіппократа, совісно виконувати свої обов’язки. Я прагну стати лікарем, тому що хочу допомагати нашим воїнам. Ми всі чудово розуміємо, що зараз та після війни, наші воїни будуть потребувати нашої допомоги та підтримки. Уже зараз є багато скалічених, які, на жаль, не мають рук та ніг, у яких порушена психіка.
Сподіваюсь, що наша медицина буде ще швидше рухатись вперед, щоб допомогти зробити зручні та якісні протези, щоб ці люди не відчували себе не такими, як усі. Також нам потрібно багато психіатрів, які будуть надавати якісну психологічну підтримку, щоб воїни не залишались один на один зі своєю проблемою.
Професія лікаря – це сучасно! Це подвиг! І потрібно дуже серйозно подумати, чи готові Ви до таких подвигів, чи готові нести відповідальність за життя людей. Адже це не так легко…
Бліщ Софія, 12 років
(с.Козлиничі, Ковельський район)
Номінація «Безмежний світ моєї уяви»
«Як я помирила білочок»
Чи бачили ви як сваряться і чубляться між собою білочки? Сьогодні я вперше стала свідком такого поєднання. Прокинувшись вранці і поснідавши, мама відправила мене до бабусі по жолуді, бо ж дуже, бачте, полюбляє їх хрумкати наш кабанчик Мейсон. А на бабусиному повір’ї біля дороги росте величезний дуб, на якому рясно щороку родяться жолуді. Я залюбки біжу до бабусі, бо ж знаю, що вже щось смачненьке вона приготувала для мене. Взяла на велосипед кошик і гайда. Ось і дуб уже видніється. Цього року жолуді вродились щедро. Тому і не дивно, що тут прижилися білочки зі своїми родинами. І де б ви думаєте вони оселились? Ніколи не здогадаєтесь – у шпаківнях, тих, що мій тато приладнав для птахів. Білочки дуже симпатичні, правда близько до себе нікого не підпускали, швидко ховались у розлогій кроні дуба. Цього разу тільки нагнулась збирати жолуді, як почувся якийсь дикий писк, цокотіння і вереск. Якби це було в лісі, то я б настрашилась, а тут стала придивлятись звідки ці звуки. Перед очима постала картина, що мабуть і ви такого не бачили. За кілька метрів від себе бачу двох білочок. Сваряться між собою, кидаються одна на одну, мов ті навіжені. Так перейнялись двобоєм, що й моєї присутності не помітили. Я причаїлась і стала спостерігати. Виявляється, що обидві білочки знайшли великого горіха і не можуть поділити знахідку. Кому перший він дістанеться? Одна з них тільки підстрибне, наблизиться до горіха, а інша відразу відганяє, потім навпаки. І тут я зрозуміла, що треба мені якось їх помирити. Знайшла на землі палицю і голосно вдарила по дубові. Спочатку білочки завмерли, потім перелякано глянули на мене і швиденько чкурнули кожна у свою хатку, звідки сердито поглядали на мене. Розуміючи, що горіх на дубі росте, стала придивлятись де ж він тут взявся. І зрозуміла: під сусідським парканом ріс молоденький горіх, це ж напевно перший рік він родить, бо раніше я тут не бачила його. Підійшла ближче, стала нишпорити і ще знайшла декілька, мабуть був сильний вітер і сюди їх закотив. А потім подумала: «дурні якісь білочки, нащо було сваритись, тут для всіх би вистачило».
Оксентюк Анна, 12 років
(с.Згорани, Ковельський район)
Многогрішний
(казка)
1993… Минуло два роки після розпаду СРСР, у житті людей відбулося чимало безповоротних змін, в один день все зламалось, розсипалось, розпалось. Всі розробки останніх років стали непотрібні і зникли за дверима інститутів та дослідницьких центрів, через що багато дослідників, інженерів втратили роботу. Їм нічого не залишалось як шукати новий заробіток.
Молодий інженер Микола Васильович був одним із тих винахідників, але от уже другий рік він працює в сільській школі. Єдине, що в нього залишилось від минулої роботи – це невідомий йому прилад, який впав йому у вічі. Час від часу, намагаючись зрозуміти принцип його дій і призначення, проводячи різні маніпуляції із ним, Микола Васильович інколи залучав до цього й учнів із свого позакласного гуртка. І саме під час одного із тих занять і відбулась одна дивна і незбагненна річ…
Дітей наче магнітом тягне до різних невідомих приладів. Тож коли вони дізнались, що і сам вчитель не знає, що це за пристрій і для чого призначений, у всіх відразу ж виник непереборний інтерес до того приладу. Група учнів відразу взялась за діло, яке, звичайно ж, не обійшлось без суперечок, що аж довелось втрутитись вчителю:
–Ану тихо! А то після вас його взагалі доведеться здати на металобрухт.
–Гляньте, Миколо Васильовичу! – раптом захоплено вигукнула одна школярка.- Лампочка засвітилась!
Це здивувало вчителя і він сам підійшов поглянути на це. Тут ще один із учнів зауважив, що прилад хитається, певно, через кривий стіл чи підлогу. Він миттю дістав із свого рюкзака книгу, якою виявився підручник з історії України 9 класу та підклав під прилад. І тієї ж миті пролунав протяжний пискливий звук, лампочка заблимала і усе затихло… На обличчях учнів промайнуло розчарування, вони з хвилинку ще постояли, та потім знайшли собі нову цікаву річ. А зникнення книги так ніхто і не зауважив…
1663…Сонце сяяло високо в зеніті, був теплий весняний день. Молода жінка поралась на своєму обійсті, нарікаючи на життя:
– Ой, як же мені це все остогидло. Тільки й спить той дурень цілими днями, а ти працюй не покладаючи рук. А мені немає коли й вгору глянути за цією роботою.
Огрядна жінка енергійно прала одяг, не замовкаючи при цьому. Раптом її погляд привернула книга, яка лежала у траві. Це її здивувало – щоб книга, у них удома, та ще й з таким чудернацьким виглядом.
– Дем’яне! Дем’яне-е-е! Ти чуєш чи ні?
– Та чого ти кричиш, Насте,- з хати вийшов чоловік, який нічим не відрізнявся від звичайного селянина.- Чого тобі треба?
– Це ти поклав сюди цю книгу?
– Тьху, смішна! Здались мені ці книги, не збираюсь забивати собі голову цим непотребом.
– Дурень, та ще й хвалиться цим! А книжка ця, схоже, не проста, подивися, Демку, ця книга описує не лише минуле і сьогодення, а й май-бут-нє!- Настя особливо наголосила на останньому слові.
– Ге, та що ти таке кажеш. Це напевно чийсь жарт,- одказав Дем’ян та цікавість його поборола і от він уже вихопив книгу з Настиних рук та почав її переглядати.- А знаєш… Хай як би це дивно не було, та, схоже, ця книжка може стати нам у пригоді.
– Ти вже щось задумав?
– Еге. Бачиш, тут написано, що уже цього ж року гетьманом стане Іван Брюховецький. А якщо це так, то я, будь-що, маю стати першим, хто його підтримає. Заодно і дізнаємось, чи дійсно все відбуватиметься так, як написано у цій дивакуватій книзі.
Як і очікувалось, Брюховецького було обрано гетьманом, а Дем’ян швидко здобув його прихильність. Гетьман завжди тримав його при собі, цінуючи ревні старання. Тож незабаром Дем’ян був уже назначений чернігівським полковником. Коли Брюховецький вирішив звільнитися від московського ярма, очоливши повстання проти них, Дем’ян його повністю підтримав і став його вірним поплічником. Але сили у цьому протистоянні були не рівні. І гетьман доручив Дем’янові вирушити на Запоріжжя, аби залучити козаків до спільної боротьби.
Дем’ян обрав для цієї подорожі десяток найближчих та найвірніших йому людей, серед яких, був і його кум, і вирушив на Запоріжжя.
Щоб потрапити туди вони мали спершу дістатись Кодаку, фортеці, яка слугувала таким собі пропускним пунктом і місцем, де подорожні міняли човни на коней, бо далі починалися пороги.
– Нам потрібне нове спорядження і провізія, – звернувся до своїх людейДем’ян,- Ви поки відпочивайте, а я про все подбаю. А ти, куме, підеш зі мною.
Вони дуже швидко дістали усе необхідне, на території фортеці не бракувало крамничок з речами, які стануть потрібними у дорозі тим, хто іде до Січі чи від неї. Тож Дем’ян із своїм вірним кумом вирішили, а чи точніше, кум наполіг, що вони мать ще зайти у корчму. Там люду було стільки, що здавалось ніби туди посходились усі хто лише був у Кодаку. Ніде й яблуку упасти. Та Дем’яну з кумом якось удалось підшукати вільне місце. Згодом до них долучився якийсь сивочолий козак, зав’язалася розмова, Дем’ян розповів куди вони прямують, їхній новий співрозмовник поділився, що і йому туди ж… Тож поверталися вони уже втрьох, бо козак запропонував бути їм поводирем.
– І мені краще, бо не сам іти буду, і вам, бо зі мною ви точно ніде не звернете на неправильний шлях, — примовляв той. – Я на Січ зайду і з зав’язаними очима!
Простували вони вздовж річки під супровід шуму від води, яка билася об кам’яні пороги.
Аж допоки не натрапили на тиху місцину, за якою простягались густі зарослі очерету. Сонце уже опускалося на небосхилі. І козаки одноголосно вирішили, що тут і заночують. Та їхній поводир був чомусь стурбований.
– Нам не можна тут залишатись, — переконував він Дем’яна, — це погане місце, скільки дивних речей тут творилось. Нам потрібно чимшвидше вибратись звідси.
Не встигли вони ступити і пару кроків через очерет, як їх, ні з того, ні з сього оповив густий туман,такий, що на рівні витягнутої руки нічого не було видно, біла пелена та й не більше.
– Всі тримайтеся якомога блище один одного , — ще стурбованіше промовив їхній поводир, — та в цьому нечистому місці, певно, що хоч може трапитись. Що ж, ходімо, іншого шляху, як через цю трясовину немає. І як тільки вони зайшли у те болото з ними така дивина почала творитися! У тумані почали зникати то коні, то люди, то вони знов появлялись, а то щось щипне за руку, то чобіт стягне, і тільки й чуєш, як щось над вухом « Хі-хі-хі», « Ха-ха-ха». Та така веремія там зчинилась! Усі звуки змішались – крики, іржання коней, сміх. Схаменувся Дем’ян, крикнув:
– Тримайтесь купи! Не відпускайте коней!
І тут усе затихло так раптово, як і почалось. Дем’ян витягнувся як тільки міг і витріщався на стіну із туману перед його очима.
– Оце та-а-ак, — тихо протягнув кум, який не ясно звідки вигулькнув біля Дем’яна.
Обидва чоловіки тепер боялися і поворухнутися. Крізь тишу долинув ледь чутний спів вітру, що виринув із-за стрімчака. Дем’ян раптом відчув якийсь рух і вже наступної секунди беркицьнувся назад, упавши в трясовину. Якимось чином кумові удалось його витягнути, тепер він стояв весь мокрий в багнюці
– Негайно усі до мене! – прокричав Дем’ян, коли дістався твердої землі. – Чи всі цілі?
– Та тут, пане полковнику, троє людей зникло, як лизень їх злизав. А серед них і наш поводир. І коні майже всі порозбігались.
Почали козаки гукати зниклих, але ті спроби були марні. А повернувшись, попадали від знемоги, не маючи ні крапельки сили. Їм знадобилось не мало часу, щоб відійти від шоку, який вони пережили.Та потрібно було вирушати далі, на тих декількох конях, що залишились, та сподіваючись, що таки потраплять на ту, уже немилу їм, Січ.
Вони саме почали вірити, що нічого вже не може з ними трапитись. Як нізвідки до них виїхав вершник із птахом на руці, а за ним виднілись ще десятків зо два. Сумнівів, що це татари ні у кого не виникало. Дем’ян зрозумів, що нічого доброго ця зустріч не віщує.
Отож, якщо не вдаватися у подробиці – їх обідрали майже до ниточки, відібрали і коней, і зброю, і харчі, в декого й чоботи чи жупани, чи інші цінності, словом все що можна було хоч якось використати. Але їх самих залишили цілими і неушкодженими.
Пройшовши ще чималу відстань, Дем’ян і його люди таки дістались Січі. Їх там спершу зустріли вартові, а потім вийшов і головний та звернувся до новоприбулих:
– Дозвольте представитись, я – Петро Суховій, кошовий отаман. Ви нездалека? Бо зазвичай сюди приїздять на конях…
– Вирушали ми на конях, — відповів на те Дем’ян, — але так уже сталось, тільки дуже з цього не дивуйтесь, що вийшли ми не на тому березі Дніпра. А там нас упіймали татари і забрали в нас і коней, і зброю…
– У нас із ними зараз укладена угода, і з їхнім ханом ми вже багато в чому порозумілись. Є звичайно випадки коли нею нехтують… Але в цілому все обходиться без кровопролиття, — сказав Суховій і ,помовчавши, раптом спохопився, ніби щось згадав. — Ну, ви заходьте, зараз вас десь прилаштують.
Дем’ян вирішив із ділом не зволікати і уже наступного дня зібрав біля себе групу козаків, і почав розмову:
– Знаєте ви, шановне панство, що під проводом Івана Брюховецького триває повстання. – То чому б вам, браття, не приєднатись до нас, як і колись у добрі часи, і звільнити нашу землю від ворожих зазіхань, замість того, щоб сидіти та вичікувати… Чи ж я не правий? Ви вже вибачайте, якщо я вас дуже цим образив, але чого правду крити. Я , знаєте, людина чесна і всім серцем люблю нашу рідну Україну, яку просто в нас на очах намагаються розірвати на клаптики… Принижують… Гноблять нас… Хочуть відібрати усі вольності козачі.
– Пане полковнику, та як ви лише можете сумніватися у нашій вірності українському народу, нашій Батьківщині! – вигукнув котрийсь козак. – Та всі тут готові хоч сьогодні вирушати боротися за волю. От лише не під проводом Івана Брюховецького.
– Так,- підтримали його інші козаки, — все ми знаємо, і бачимо, і те, якими способами Брюховецький дійшов до гетьманства. Та ти і сам мав бачити, яка він людина, Дем’яне.
– Та бачив, і з вами погоджуюсь,- одказав він їм на те, — але ж не можна дозволяти ворогам так знущатись із українського народу.
– Ти за це не хвилюйся, — мовив Суховій, який до цього лише мовчазно за всім спостерігав, — ми прийдемо вам на допомогу, а вже чи самі, чи під чиїм проводом, із цим ми ще розберемось.
Тут хтось привернув його увагу і він загукав, заохочуючи приєднатись до них:
– О, Сірко, іди до нас, — Суховій помахав рукою, іздалеку помітивши його, який саме прибув на Січ і весело з кимось теревенив, хоча судячи по виразу обличчя його співрозмовника, весело було лише Сірку.
Сірко привітався з ними в своїй манері, а саме — стиснув у міцних обіймах і розцілував в обидві щоки. Петро Суховій тут же коротко розповів йому про що вони з Дем’яном говорили, на що Іван Сірко висловився:
–Ге, розвелося тих гетьманів, а військо очолити нікому… Аякже, все на плечах запорожців. І от що я вам ще скажу…
Та тут його перебили ,бо піднесли куліш, випивки і він одразу ж забув, що хотів сказати за вихваляннями страв і тих, хто їх готував:
– Ах, розкішна ця поливка. Густа, пряноприправлена, щедро затовчена, давно я не їв такої. Дякую вам, браття, за частування. Дякую й тому, хто це приготував.
А на той час до їхнього гурту уже долучилось багатенько запорожців, всі любили слухати байки та оповіді Сірка, інколи такі вже дивні, що лише й гадай, правда це чи ні. Отож, він продовжив:
– Попрошу я вас, мої братці, поглянути направо. І що ж ви там бачите, на що вигляд відкривається ? На курінь, відповісте, і на казарми за ним. А далі що, спитаю, там, за казармами? Так отож, бачте, якщо я запитаю у нашого вартового Семена, який оце до нас поспішає, що він відкаже? Що за казармами дике поле, а за полем пороги Дніпра, а далі – далі то вже, мабуть, Малі Гніздюки. А запитаю нашого отамана Петра, то той, позаяк більш освічений, додасть, шо це зовсім не кінець, що за Малими Гніздюками, є ще Великі Гніздюки. А за ними ще одне село, містечко, а далі Чигирин, а за ним наш славний Київ. Широкі терени нашої держави, як бачите… Так, мабуть, з цим і пов’язані наші біди? Себто, земель багато, а всі вони розділені внутрішніми чварами. Тож тому то ми, запорожці, не стоїмо ні на чиїй стороні, самі по собі, без усіляких правителів. Усі закивали, погоджуючись.
І як це почасту буває, все із суперечок та розмов перейшло у велике гуляння. На небі вже в повну сяяв місяць і до дійства долучалось усе більше людей, тут уже почали лунати радісні вигуки, пісні. Та так Дем’яну з його побратимами там добре і весело було, що побули б вони там довше, то і забули б чому приїжджали.
На ранок Дем’ян зібрав усіх своїх супутників, запорожці дали їм коней, і вони одразу ж вирушили в дорогу до дому. Разом із ними ще вирушило декілька козаків, торговців, які були доволі веселими і цікавими співрозмовниками, тож усю дорогу вони тільки те робили, що говорили. Дем’ян же не встрявав у розмови та виглядав задуманим.
По прибутті до дому Дем’ян відразу взяв книгу до рук, аби спланувати подальші свої кроки для досягнення його головної мети. Якою відтепер стало здобуття гетьманської булави! Оскільки гетьманування Брюховецького от — от мало скінчитися, йому потрібно було якомога вигідніше цим скористатися. А це передбачало перехід на сторону до іншого гетьмана Петра Дорошенка.Саме цим він і зайнявся і доволі тривалий час таємно листувався з гетьманом та його представниками. А з деякими навіть встиг заприятелювати. Серед яких найбільше подобався йому Іван, відомий ще як Мазепа, якого згодом Дем’янові вдалося уговорити приєднатися до нього. А зараз він стояв поряд із його будинком ,прибувши із новими звістками.
– О, Іване,- гукнув Дем’ян ще з порогу, — як там справи у Дорошенка? Як ти сам? Ходімо усередину, все мені розповіси.
– Що ж, — сказав Іван, — у Дорошенка усе незмінно, всією головою у справах. І я прибув сповістити про те, що він уже вирушає до табору Брюховецького.
– Це дуже добре,- задоволено потер руки Дем’ян.– усі старшини тепер на нашому боці і лише чекають підходящого моменту. Хе-хе, чого тільки не зробиш за гроші.
– Велике дякую тобі Дем’яне за те, що допоміг нам. Я передам це Дорошенку.
Як тільки Петро Дорошенко зі своїм військом прибув у табір Брюховецького, зрадливі старшини сприйняли це як сигнал і тут же схопили свого гетьмана та закували його у кайдани.
Дістатися до полоненого Дорошенку із Дем’яном, котрий прибув із ним, було не важко. Всі зібралися біля Брюховецького, тож по вигуках, розмовах було ясно де він знаходиться.
Дем’ян проходив поблизу полоненого гетьмана, і той, щойно вздрівши його, крикнув:
– Дем’яне, і не поглянеш у мою сторону? А я ж тобі довіряв. А ти… Ось ти який… зрадник!
Той лише окинув його коротким поглядом, в якому не було ні жалю, ні суму, чи насмішки, лише повна байдужість, ніби це не він служив гетьману останні роки.
А через декілька днів Петро Дорошенко зібрав раду, на якій зібрались і козаки, і старшини, щоб їм щось повідомили. По виразу його обличчя було видно, що сказати він хоче річ важливу.
– Таке от діло, шановні панове, — почав гетьман,- що змушений я повертатися на Правобережжя. Поляки не стали просто спостерігати за всім, як і очікувалось. Тож на той час поки я захищатиму землі по той бік Дніпра, потрібно щоб хтось очолив боротьбу, яка і далі триває. Я пропоную призначити наказним гетьманом Дем’яна Ігнатовича. Людина він чесна і хто з ним спілкувався ближче, той знає про його міцну вдачу. І я вважаю, що він зможе підтримати лад своєю сильною рукою. Тож що ви на це скажете, панове? Чи не заперечуватиме ви проти цього?
Оскільки всі пам’ятали, що вже одного разу Дем’ян звільняв українські міста від московських залог, і доволі успішно, згідливо закивали і рішення було прийняте.
Усі гадали, що Дем’ян розпочне виконувати покладені на нього обов’язки і визволяти міста від московитів та у нього визріли дещо інші плани. Які зовсім відрізнялись від попередніх. Адже він, замість продовження боротьби, відправив послів до московського царя і домовився про відновлення умов угоди, яку укладав ще Іван Брюховецький. А з тим і визнати його гетьманом Лівобережної України. І де тут правду діти, та угода була дуже не до вподоби звичайному населенню та й навіть деяким полковникам і старшинам. Але Дем’ян був задоволений, що здобув прихильність і підтримку царя. А маючи це, він вирішив не зволікати і зібрати раду, щоб його чимшвидше обрали гетьманом.. Тож старшина перебуваючи в заточенні, та в меншості, а при Дем’янові було немало вірних йому людей, до того ще й залога московитів, та боячись супроти нього мовити, пішли гуртом, аби він став над ними гетьманом. А той, згідно звичаю, ще й відмовлявся, як стара діва від гарного жениха, хоч титул і силою взяв.
Влада впливає на людей дивним чином. І Дем’ян не був у цьому винятком. Він одразу пригадав усі старі образи, борги, насмішки, які не давали йому спокою. Аби убезпечити себе і зміцнити особисту владу Дем’ян вирішив сформувати «компанійський полк» з вірних йому людей, які підлягали безпосередньо гетьманові та мали запобігати заколотам. А що війни, то справа затратна, то Дем’ян не нехтував можливістю відбирати маєтки та землі, згодом до цього додалось ще ув’язнення чи вигнання тих, хто ставав на шляху або виявляв незгоду. За це люди його почали ймненувати «Многогрішний». Та його це не хвилювало, він хотів лише одного – влади і багатства. Постійно прагнучи більшого він навіть збудував собі величезний маєток, резиденцію, в якій приймав послів, влаштовував бенкети. Маючи в своєму розпоряджені «книгу» він вдало маніпулював прийдешніми подіями та людьми. Постійні міжусобні війни, суперечки виснажували простих людей, але він і на це не зважав. Його мета — стати гетьманом по обидва береги Дніпра. Аби домогтися цього, він відмовлявся від будь яких переговорів із Дорошенком. Натомість прохав у московського царя все більше військ для захоплення правобережної частини України. І цар йому радо в цьому допомагав.
Тоді Дорошенко не бажаючи зайвого кровопролиття, та з метою запобігти цим міжусобним чварам, сам прийшов до табору Многогрішного і віддав йому клейноди, які в нього ще залишились, тим самим зрікшись гетьманської влади.
Тепер Многогрішний отримав ще більше влади, ЛівобережнаУкраїна, Правобережна та Запоріжжя стали його володіннями. Дем’ян хотів, щоб усі бачили який він величний гетьман, схиляли в пошані перед ним голову. Він щораз більше втрачав пильність та почав прирівнювати себе до найбільших правителів світу. Тепер Многогрішний частенько влаштовував бенкети в свою честь і сам роз’їжджав по різних урочистих заходах. І коли отримав чергове запрошення, нібито від московського царя, то не став зволікати та одразу ж вирушив у дорогу. Єдине, що його турбувало на той час – як зробити поїздку максимально комфортною. Слуг із ним було більше, ніж охорони. А вороги тільки цього тай очікували. І замість пишного прийому, на який він так чекав, отримав – кийком по голові та кайдани на руки.
З того часу, як Многогрішного посадили у в’язницю, для нього час ніби перестав існувати. Що день, що ніч – все змішалось в одне, проходила хвилина, а здавалося, що ціла вічність. Він втратив все, не було тепер у нього маєтків, ні тобі влади чи переживань про те, як її втримати. Нічого. Лише чорні від плісняви стіни, він сам і його думки. Многогрішний зміг багато чого обдумати і збагнути. Як і всі люди, Дем’ян ціле життя носив в собі уявлення та мрії. Деякі з них він втілив сам, інші йому подарувала книга за щасливим випадком долі… він здобув таку жадану владу і дізнався куди вона може його завести. Часом Дем’ян сміявся із себе і своїх думок. Часом сидів самотньо біля столу, і розглядав крізь грати тіні хмаринок, які тихо пропливали.
Згодом роздуми замінила злоба і злість. Москалі, із якими він укладав союз і мав безліч усіляких домовленостей так мерзенно і підступно його обдурили, боягузи, яким забракло мужності відкрито виступити проти нього. І натомість його підло схопили, як нікчемного розбійника, а не гетьмана.
Снився Дем’янові чудернацький сон – біжить він густим-прегустим лісом — той в якому він частенько грався, будучи ще дитиною, крізь дерева світло ледь пробивається, гілки деруть йому лице, руки, а він біжить, тікає сам не знаючи від чого. От уже геть вибився із сил, подих перехопило, став перепочити. Тут йому почав вчуватися чийсь шепіт, здавалося він долинав з усюди, дерева шамотіли йому: « Усе пропало…Усе…», завивав вітер : « Зрадили…Не слухав…Знав же…» Тут перед ним постав його маєток, увесь в вогні, палає. І ввижається Дем’янові, що язики полум’я шепчуть йому: « Багатство…Влада…Ніхто не допоможе…» Тут залунав чийсь дуже знайомий голос: « Дем’яне!..Ти чуєш?..Чи ти живий?»
– Та прокинься, ти, дурню! І руку відпусти, бо зламаєш, а вона ще тебе рятувати має.
Многогрішний схопився, як обшпарений і очам своїм не повірив – перед ним стояв його рідний кум.
– Куме, це ти? – перепитав Дем’ян для переконливості. – Як ти сюди потрапив?
– Та от, Мазепа повідав мені де там наш гетьман і я вирішив будь-що дістатися до тебе, підкупив вартових, сказав, що я за дорученням царя і мені конче треба поговорити з тобою наодинці.
«Ах… Мазепа,- подумки Дем’ян повернувся в минуле,- як же часто він мене попереджав про їх зрадливість та підступні плани їхнього царя. А я все це ігнорував…»
– А щодо ситуації у нашій країні, то як то кажуть, як зберуться тучки в кучку – буде громовиця. От і нас це чекає, є три претендента на булаву. Ай, щось розбалакався я, взагалі-то, я прийшов сюди не баляндраси правити, а щоб визволити тебе з цього темного місця.
– Не варто. Царським указом велено зберегти мені життя і відправити у заслання взамін на мою відмову від булави. І я дав на це згоду,- зморшка між його бровами стала ще глибшою і той задумано повів.- О, куме… все це багатство, влада… Затуманило мій розум, сам не знав, що дію. Скільки лихого я вчинив… Тепер я схиляюсь до думки, що заслужив на таке покарання. Але мушу ще попросити в тебе дещо – дістань мені лист паперу, перо та чорнило.
Отримавши все необхідне, Дем’ян швидко взявся до справи. Коли завершив, промовив:
– Ти маєш доправити цього листа особисто Мазепі, тут описано все, що він має зробити, щоб стати гетьманом. Чому саме він? Бо лише Іван Мазепа має достатньо мужності, непохитності та уміння, аби об’єднати та повести за собою людей, і здатний прогнати все те зло, та провчити тих, хто зазіхає на вільні українські землі.
Климюк Анна, 15 років
(с. Римачі, Ковельський район)
Номінація «Далі буде? Ні, «далі» — вже є!»
Кефірчик вистежує Тома
(детектив)
Якщо ви забули, хто такий детектив Кефірчик, то я вам нагадаю – герой книг Малгожати Стренковська-Заремба, малий детектив-початківець, який відкрив багато таємниць. Він разом із своїм товаришем Д. розгадує багато різних загадок.
ПОНЕДІЛОК
Це сталося зранку. Мені зателефонував мій друг Домінік і сказав:
- Хочеш поїхати до моєї бабусі, яка живе за двісті кілометрів звідси?
Я відповів:
- Ідея супер, тільки не знаю чи батьки дозволять.
- Тоді я прийду до тебе й спробую домовитись, – сказав Домінік.
Вже за пів години друг був у мене вдома, він швиденько зайшов на кухню, де батьки пили каву.
- Добрий день, – привітався Домінік.
- Привіт, як справи? – одночасно відповіли батьки.
- Збираюсь їхати до своєї бабусі, чи можна щоб Антон поїхав зі мною? Тато задумався і відповів,
- Ну, ми не проти, якщо твої батьки і бабуся знають про вашу подорож? А скільки часу ви будете гостювати?
Батьки засипали Домініка питаннями, він як «профі» на всі швиденько відповів.
- Мої тільки «за» щоб ми поїхали разом. В бабусі погостюємо чотири дні і повернемось, а вирушаємо завтра.
- Що ж, гаразд, нехай їде,- сказала мама.
Я радо побіг наверх в свою кімнату збирати речі.
ПОНЕДІЛОК продовження.
Коли Домінік знову прибіг до мене, половину валізи я вже склав.
- А що ми будемо там робити стільки часу? Там є ліс чи річка? – запитав я.
- Є озеро і гарний ліс, відповів Домінік і перейшов на таємничий шепіт, але вчора мені зателефонували друзі і повідомили, що в селі у бабусі зник хлопчик.
- Ого, і що ми будемо його шукати? – запитав пошепки я.
- Аякже. Тому ми і їдемо.
З таємничим виглядом Домінік пішов, а я продовжив складати речі.
ВІВТОРОК
Я прокинувся сам, ранесенько, доки умивався, з кухні доносився смачний аромат цинамону, матуся вже готувала на сніданок мої улюблені млинці з яблуками. Тато ще не повернувся зі зміни, то ж ми поснідали з мамою вдвох, я ще й встиг перечитати декілька сторінок улюбленого детективу і почув звук автомобіля, це під’їхав Домінік зі своїми батьками. Склавши книжку в валізу, я взяв свій багаж і побіг до машини. Привітався з другом його татом і мамою, помахав рукою на прощання своїй матусі і ми вирушили в путь. До пункту призначення, тобто до будинку бабусі, нам потрібно подолати двісті кілометрів.
ВІВТОРОК вечір.
Ось нарешті ми приїхали. В дорозі у нас трапилась пригода; в лісі, коли йшов сильний дощ ми пробили колесо, то ж довелось перечекати негоду, а тоді ремонтувати «швидкого коня», як сказав тато Домініка.
Бабуся вже зачекалась, приготувала нам різних смаколиків і дуже зраділа, коли ми під’їхали.
В дорозі ми добряче зголодніли, то ж тільки пообідавши пішли до кімнати, а на дворі тим часом розпочалась злива.
Розложили речі. Хотіли, ще почитати, або подивитись фільм, але через негоду вимкнули світло, то ж ми лягали спати присвічуючи собі телефоном.
СЕРЕДА
Мене розбудило вранішнє, вмите вчорашньою грозою, сонце і вітерець, який погойдував фіранками. Знадвору було чути голоси, дорослі вже працювали, а Домінік ще додивлявся сни.
Я відкрив улюблений твір і вирушив в світ книжкових пригод.
Коли перегортав чергову сторінку до мене обізвався сонним голосом Домінік: « Котра година?».
- Одинадцять тридцять вже, – відповів я .
- У мене новий рекорд сну.
- Ну то куди ми вирушимо, на озеро чи до лісу?
- Та ні, спершу поснідати. Я замовив бабусі сирники з варенням і трав’яний чай.
- То йдемо, бо я уже зголоднів.
Ми пішли на кухню ласувати сирниками.
Зайшла бабуся: «Ну що повставали дорогі гості? Сьогодні мені потрібні помічники.»
Ми переглянулись, адже мали інші плани, але слухняно пішли за бабусею.
Для початку Домінік вирішив провести мені екскурсію обійстям. В бабусі був великий дуже гарний розарій, от тільки троянди мали дуже великі і гострі шипи, а ще було багато підвісних кашпо і просто квітів в горщиках. Тут потрібно було зібрати, невеликі, обрізані після цвітіння, гілочки. Ми все швиденько прибрали і закинули в компостер.
А ще у бабусі була своя невелика перепелина ферма. І нашим завданням було зібрати і спакувати яйця, доки приїдуть клієнти. Ми ходили поміж клітками з цікавими птахами і збирали чудернацькі маленькі білі з чорними цяточками яйця. Швиденько розклали по лоточках. Бабуся прийняла нашу роботу і похвалила.
І тепер Домінік вирішив показати мені село. Воно було невелике, чистеньке з охайними будиночками, квітами вздовж вулиць, великим магазином, школою, гарною бібліотекою та дитячим майданчиком.
Тут на майданчику ми й зупинились. Хлопчаки, що тут були впізнали Домініка і підійшли привітатись та запитати, як справи, а ще розказати про зникнення Тимофія. Том завжди виходив на майданчик, він був товариським хлопцем, але уже більш, як тиждень його ніхто не бачить і додзвонитись йому не можливо. Мама Тимофія вранці йде на роботу, а повертається пізно, тато працює в полі і завжди зайнятий. Ми обшукали все село, адже він ніколи не зникав так без попередження і без зв’язку. Мама і тато його працюють, як в ні в чому небувало, а Тимко пропав.
Що ж тут Домінік вирішив розшукати хлопця.
- Нам потрібно розділитись на команди і вирушити на пошуки, але спочатку розробим стратегію.
- Ви двоє підете до батьків; ви в школу, може він відпрацьовує додаткову практику, або бере уроки; ви покрутитесь біля амбулаторії, може він захворів, а батьки не признаються, а ми двоє підем до лісу. Але спочатку скажіть, ви всі разом грали ігри, ні чого дивного за ним не спостерігали?
- Та ні, нічого, крім того, що він дуже хотів новий велосипед, бо любить велоспорт, адже в старому зносилось багато деталей, тай він став уже замалий для Тимофія, а грошей на придбання нового в сім’ї не було, бо в них ще триває будівництво. Він часто зітхав про це, але грався з усіма і нічого більше.
Що ж, так вирішили і розійшлись, тому що була вже пізня пора, нас чекала бабуся, а вирушати на пошуки будемо завтра.
ЧЕТВЕР
Ми прокинулись раненько, чим дуже здивували бабусю. Після сніданку швиденько попакували в коробки яйця перепілок. Прихопили парочку бутербродів, не забули й про телефони та й майнули велосипедом на майданчик втілювати в життя свій план пошуку Тимка.
На майданчику вже чекали хлопці. Ніяких новин ні в кого не було, як не було й зв’язку з Тимофієм.
До справи взявся Домінік: «Так, зараз всі вирушаємо, куди визначились, якщо є якісь новини повідомляйте, а так зідзвонюємось через кожну годину.
Хлопці роз’їхались по визначених об’єктах, ми ж – до лісу.
Літній ліс зустрів нас прохолодою, запахом моху і стиглих ягід. Після яскравого сонця стало темнувато і відразу ж біля обличчя стали дзижчати комарі. Ми виїхали на лісову дорогу і поїхали вглиб, іноді звертаючи з дороги на стежки. Домінік тут був не вперше і добре орієнтувався в цій ділянці лісу. Ми уважно роззирались по сторонах, але нам ніхто не зустрівся, хоча там де були ягідники було стоптано. Ще через трохи часу чекали на повідомлення від хлопців з їхніх пунктів спостереження, але мережі в лісі не було.
На одному ягіднику ми наткнулись на дідуся він збирав чорницю, а біля нього стояло вже три відра чистеньких гарних ягід. Ми привітались і запитали як дідусь має це все сам нести, чи потрібна допомога. Але він, поглядаючи на величезний мурашник між старими дубами, відповів, що все нормально і допомоги не потрібно, чим здивував нас.
І ми продовжили свої пошуки. Проїхавши, ще трохи зупинились на красивій галявині, послухали спів пташок поїли бутерброди, дізнались новини від товаришів, та й вирушили далі, адже небо стали покривати темні хмари. Через невеликий відрізок дороги ми почули голоси і побачили автомобіль. Це були заготівельники чорниць. Ми привітались.
- Добрий день, хлопці, а чому без ягід? Ми вже скоро їдемо бо насувається дощ, от тільки ще найкращий постачальник принесе свій сьогоднішній врожай, то ж якщо хочете заробити, давайте завтра. До речі той, хто в цьому сезоні здав нам найбільше чорниць, такого ж віку як і ви.
Ми здивувались, адже знайомі хлопці тільки іноді збирали ягоди і то для себе. Хмари стали згущуватись, віддалік загриміло і ми швиденько попрямували додому.
В хату ми вбігли вже геть мокрі, холодні і голодні. В бабусі, як раз на столі парували вареники, ми ум’яли пів миски і пішли в свою кімнату чекати закінчення грози.
Дощ ущух під вечір. Ми з Домініком вийшли на майданчик, але хлопців не було, всі новини вони нам розповідали в смс по телефону. Про Тома ми нічого нового не дізнались. Їхня садиба була закрита, адже мама була на роботі, а тато в полі.
Вже насувались сутінки і ми вирішили, ще раз прогулятись селом. Коли проходили повз будинок Тимофія, побачили, що світло горить на кухні і в його кімнаті. Але телефон Тимоши був поза зоною досяжності.
П’ЯТНИЦЯ
Ранок після дощу виявився свіжим і лагідним.
Коли бабуся прийшла нас будити була вже майже десята година.
- Просинайтесь, сплюхи, сніданок холоне та й робота чекає, — сказала бабуся.
- Вже йдемо, — пробурмотів сонним голосом Домінік і потягнувся.
Щойно бабуся закрила двері, Домінік підскочив з ліжка
- Ну ось ми все проспали. Я хотів раненько піти до Тома і запитати в його батьків, хто був в його кімнаті.
- А я думаю розгадка буде швидко.
- Як????
- Велосипед малий, мережі в лісі немає, найкращий збирач… Йдемо снідати й до роботи, бо бабуся вже напрацювалась за ранок.
Ми знову пакували яйця перепілок, а ще бабуся нам дала завдання відділити абрикоси від кісточок для джему та на пиріг. Бабуся зайнялась джемом, а нас ще попросила полити квіти в горщиках, яких у неї було чимало: петунії і сурфінії, герань і ахіменес, вербена і бегонії, рябенькі хлорофітуми і зебріни та великоквіткові бругмансії, які зачаровують своїм ароматом.
Допоки виконали всі завдання бабусі і завершили роботу сонце вже піднялось високо і ми поїхали на майданчик, де вже зібрались хлопці і чекали нас. Домінік розповів, що ми бачили ввечері світло в Томовій кімнаті, а хлопці сказали, що його телефон уже на зв’язку, але він не піднімає трубку.
Думаю Том швидко з’явиться і нас здивує.
«Ой, здивує! Аби сам прийшов цілий», — сказав хтось із компанії.
Але ж тут ми всі разом оглянулись на звук велосипеда, що наближався до нас, на велосипедистові був красивий шолом, яскраві рукавиці.
Хтось вигукнув: «Так це ж Том!». І дійсно це був він.
«Друже, ти де пропадав?», – ми засипали його питаннями.
- Розповім все по порядку. Мій тато іноді відвідує самотнього дідуся на сусідньому хуторі і розповів йому, що я дуже хочу новий велосипед. Коли стали достигати чорниці дідусь запросив мене до себе і запропонував разом ходити збирати ягоди, щоб я міг придбати новий «ровер», як казав дід. Ось так я й поселився на десять днів у дідуся на хуторі, а батькам сказав, щоб нікому не розповідали. Хотів зробити такий сюрприз і всіх здивувати. Ось вчора ввечері я повернувся, а сьогодні вранці ми з татом поїхали в місто і купили велосипед, вистачило ще й на рукавиці та шолом, та й ще бонусом стала велофутболка. Ось так я й заробив собі на велосипеда, щоб кататися разом з вами і брати участь в різних змаганнях. Бачите у мене ще досі пальці чорні від ягід. Хоча в один момент ви мене чуть не вислідили, про те я встиг заховатись за велитенським мурашником.
- Що ж, я казав, що скоро все розкриється.
- А як ти знав?, — запитали хлопці.
- Том любить велоспорт і марив новим велосипедом, мені все стало зрозуміло, ще в лісі, коли заготівельники ягід сказали, що найкращий збирач чорниць нашого віку, та й зв’язку в лісі немає.
Всі хлопці привітали Тимофія з придбанням новенького двоколісного друга, адже він сам заробив на нього своєю працею. І вся дружна компанія вирушила купатись на озеро.
Ми досхочу накупались і позагоряли, але нам з Домініком стало трішки сумно, адже завтра вранці уже від’їжджаємо, то ж попрощались з хлопцями і поїхали до бабусі.
СУБОТА
Свої речі ми спакували ще ввечері, а прокинулись з першими сонячними променями. В бабусі, як завжди вже парував смачний сніданок. Ми перекусили, щиро подякували за гостину. Бабуся ж подякувала нам за допомогу , дала нам в дорогу пиріжків і по баночці сонячного абрикосового джему.
Ми повертались додому.
Токарук Антон, 12 років
(с.Промінь, Луцький район)
