«Ой у лісі на полянці…» (Новела)
Як зазвичай, я лежав у бліндажі. Сьогодні обстрілювали всього два рази. Доволі дивно, але вже непогано. День як день, нічого особливого, але, здавалося б, звичайнісінький дзвінок від мами все змінив.
– Да, мусь.
– Синуль, шо ти там? – спитала матусенька. – Все у вас добре?
– Все окей, мамо, ти вже питала, – трохи роздратовано відповів я, адже це питання може доконати, коли звучить по десять разів на добу. – А ви як там? Що тато робить?
Зробивши паузу на кілька секунд, мама продовжила.:
– Тато щойно з роботи, привіт передавав, – почувши ці слова, я був готовий і йому передати привіт та закінчити розмову, але мати мовила: – Мірчику, бабуся казала, що сьогодні вночі помер дідусь.
Почувши ці слова років зо п’ять тому, розплакався б, але зараз, лежачи у військовій формі, я просто не мав права цього зробити.
– О чорт, як прикро, – це все, що я міг сказати, більше на думку нічого не спадало. – Я зараз же буду писати рапорт на кількаденну відпустку, може дадуть.
Здається, мама ще щось казала, але її слова вже не долітали моїх вух. Думка про смерть дідуся, того сивочубого добродія, що колись вчив мене їздити на старому велосипеді, що приносив велику пляшку апельсинового соку «Садочок», який сам прозвав «Садік», коли ми з батьками навідували його з бабусею в селі.
Голос мами, яка все ще мовила, перебив голос комбата з рації, і мені довелося покласти слухавку.
Сьогодні приїхали волонтери із Закарпаття, привезли безліч боєприпасів, декілька квадрокоптерів та найцінніше – подарунки від дітей із різних шкіл. Ми радо їх зустріли та запросили до столу. Волонтерів було троє, але вони встигли допомогти декільком бригадам із початку війни.
Чоловік, який був найстарший серед благодійників дістав гітару та почав грати пісень. Це хоч трохи відкинуло сумні думки про смерть дідуся і змусило розслабитися. Спершу співали волонтери, але згодом і воїни перестали соромитися:
Ой у лісі, на полянці стояли повстанці,
Посходились до потічку вмиватися вранці.
Декотрі ся повмивали, декотрі стояли,
Більшовицького нападу ся не сподівали.
Кулемети терескочуть, мов ті навіжені,
Крикнув сотник Соловейко: «Хлопці, я ранений!»
Упав Орел, упав Орест, упав Соловейко.
Крикнув: «Слава Україні! Будь здорова, ненько
Крикнув: «Слава Україні! Будь здорова, ненько!»
Чудова пісня! Здається, саме її дідусь співав як колискову, я був маленький. Знову спогади про дідуся дали про себе знати, але цього разу приємні й теплі.
Залишок вечора я провів з думками про старого: як довго він прожив, але як я мало з ним бачився. Тепер жалкую…
***
Комбат погодився на відпустку. Дав шість днів разом із дорогою.
Коли їхав у поїзді, як і учора мене не покидали спогади про дитинство. Дідусь розповідав про роботу будівельника, як він працював у Москві, у Луганську, тоді ще Ворошиловграді. Про війну, про захоплення Берліна. Поверхнево , звісно, але я зачудовано слухав неповторний голос старого, який, на жаль, уже ніколи не розповість жодної історії.
Якщо пам’ять не зраджує, то дідусю було 95 років. Дай Боже всім так прожити, як він. Скільки ж це подій застав дід! Починаючи з боротьби за незалежність Української Народної Республіки і завершуючи війною на Донбасі. Навіть уявити складно.
Маю надію, що на тому світі йому буде спокійніше і він отримає, нарешті, мир і спокій.
Після учорашньої розмови з мамою, я зателефонував Олі, моїй дівчині. Вона була рада, коли почула, що ми скоро зустрінемося, але дізнавшись причину, була дуже засмучена, навіть плакала.
Коли наші стосунки тільки зароджувалися, то Оля познайомилася із моїми батьками, а згодом – дідусем та бабусею. Вона їм дуже сподобалася тим самим, чим і мені: щирістю, привітністю та гарненьким голосом, який немов змушував все навколо цвісти, коли бринів з тонких та солодких уст. Та й самій Ользі сподобалися мої рідні. майже з перших днів знайомства вона стала нашою родиною.
***
За день після прибуття додому ми поховали діда. Було сумно, але я не плакав. Як би не намагався видавити сльозинку – ніякого результату. Поплакавши, можливо, стало б легше.
Наступного дня я вже сам приїхав у село. Тепер бабуся була вимушена доживати останні роки на самоті, у хаті, що стоїть тут уже більше ста років.
Найбільший мій страх – не війна, пекельний дотик якої я відчув на собі, коли, наприклад, сидів в окопі і слухав жахливий свист 120-го калібру, який впав за чотири метри від мене. понад усе я боюся втратити близьких і залишитися самому. Аж тіпає, коли про це думаю. Тому співчуваю бабусі Христині, яка жила з чоловіком більше шістдесяти років, а вчора побачила його востаннє.
Бабуся охоче прийняла мене. Я сказав, що хочу переглянути книги, які стояли на полицях, деякі, можливо, взяти із собою на фронт. Вона була тільки рада допомогти онукові – єдиному онукові, який підтримує зв’язок із родиною, бо мій брат ще в 2013 році втік у Росію, після сварки з батьками, а нещодавно потрапив нашому батальйону в полон під Дебальцевим, разом із своїми лаптєногими та буззубими друзями.
От так доля познущалася з мене. Виходить, що я в будь-який момент міг убити брата і навіть не дізнався б про це. Прикро, що він став сєпаром. Завжди його тягнуло до того московського менталітету.
Але не про це. Я почав ходити по доволі просторій кімнаті, у якій стояли полиці з книгами. Вони були вкриті сантиметровим шаром пилу, настільки древніми вони є. Досить швидко я знайшов «Кобзар» Тараса Григоровича, який був виданий у 1959 році. Згодом запримітив збірку Творів Михайла Коцюбинського, на жаль, російською.
Блукав я тут уже понад 20 хвилин, але тільки зараз побачив темно-зелений записник, на якому був вишитий яскраво-червоний тризуб. Сторінки з вигляду дуже порепані. І сліпому було зрозуміло, що йому багато років, пройшов він чималий шлях.
Розгорнувши його, я побачив чорно-білу фотографію, надірвану з верхнього правого боку і сильно зім’яту. На ній були зображені чотири молодики у старій військовій формі, у руках вони тримали рушниці, а чоловік, який стояв ліворуч, тримав прапор України. Цим чоловіком був мій дідусь, але ще такий молодий. На зворотній сторінці красувався напис: «Хто борець, той здобуває світ», виведений неймовірно красивим почерком.
Чесно кажучи, я був шокований. Схожі фотографії я бачив в інтернеті, де повстанці стояли із символікою та зброєю. Але дідусь нічого не казав про його повстанську діяльність, ніколи.
Наступна сторінка починалася зі слів: «Пишу сей текст у 1948 году на хуторі коло Радомишля. Можливо, як доживу, то діти чи онуки будуть бачить і читать сей текст. Можливо, і згадають батька чи діда не лихим словом. Маю надію, що до часу, коли знайдеться сей записник, Вкраїна буде вільною, ніхто не схоче посягнути на суверенність України. Від Сяну й по Кавказ!
Пішов у ряди повстанців за власним бажанням, коли батька репресували «За зраду». На нього був доніс сусід, з яким він добре приятелював, сказав, що батько агітував проти партії і був антикомуністом. Вночі його забрали, оголосили матері, що він є зрадником совєцького пролетарського народу і відвезли в невідомому напрямку. З того часу я його ніколи не бачив. Тоді я остаточно впевнився в лихих намірах совєтів в Україні і вирішив радикально з ними боротися, ставши безпосереднім учасником нової визвольної боротьби. Зараз є членом боївки Сильвестра Примака (Будька). Сьогодні вирішив почати писати про події, вперше втративши товаришів. На добру пам’ять про них. Загинули вони під час спроби КДБістів знищити… »
Далі сторінка була обірвана, але й цього було достатньо, аби зрозуміти, що дідусь справді був вояком, який боровся за правду і волю нових поколінь, за мою волю в тому числі.
Усі наступні аркуші, як і цей, були вимащені, деякі зім’яті, а декілька з них носили на собі справжнє тавро війни – людську кров, яка була назавжди закарбована на папері.
Наступна сторінка мала роль скороченої автобіографії дідуся: «Я Василенко Петро Вікторович, народився у 1920-му році. Маю сестру Богуславку» 1923 года народження брата Олеся 1925 года народження..
У 1926 році пішов в перший клас. Закінчив школу у 1936 році, одучившись 10 класів. У період між 1936 та 1938 роками я допомагав батьку й матері в господарстві, а згодом служив у совєцькій армії в Криму. Був моряком у Севастополі. Нічого воістину достойно у цей період не сталося зо мною.
Коли срок служби закінчився, то знайомий батька погодився взяти мене до себе в будівельну бригаду, сеє було в 1940 році. Грошей було, наче кіт наплакав, тому довелося працювати. Спочатку будували неподалік Києва, а потім сказали, що в Москві дають чимало, тож ми туди й відрядилися.
За місяць опісля прибуття почалася війна. Я був мобілізований як резервист. Мене відправили в Керч, згодом , коли Крим був окупований німцями, я воював на Кавказі, а потім в контрнаступальних діях.
Коли війна скінчилася, я зрозумів, що люди не воювали за совєцький союз чи за вождя. Люди воювали за свої хати, за свої сім’ю. Та й самому Союзу не булои важливі життя своїх солдатів. Чого коштують звірства загонів, які стріляли у спину своїм побратимам у той час, коли попереду стріляв ворог».
Цю історію я чув, адже дідо неодноразово розповідав, як він був на фронті. Дуже захопливо читати біографію, та ще й біографію предка.
«Дата: 06.09.1949. Сьогодні ми знову дали бій комунякам, побратими майже перехопили розвідника, але він встиг дати сигнал, що повстанці тут, і група КДБістів прийшла йому на поміч. Втрати були, але вони не зрівняються з тими, що їх зазнали окупанти. Дуже, на жаль, часто гинуть наші вояки, але вони гинуть за Україну. Надіюся не дарма. Тепер треба очікувати на новий і більш потужний удар від КДБ, адже вони знають де ми переховуємося.
Дата: 07.09.1949. Йосип був моїм найліпшим товаришем, він був тим, на кого я міг покластися. Ми ніколи не приховували один від одного нічого. Завжди ділилися переживаннями і порадами. Сьогодні було так само…
– Слушай, Петре, хотів дещо тобі сказати.
– Давай, Йоню, тракту – відповів я.
– Я тут надумав женитися з моєю Марусенькою, як війна скінчиться, – невимушено сказав Йося. – Чи не хотів би ти стать хрещеним для нашого первістка?
–Ти ще й питаєш, буду, звичайно, хрещеним! Але спершу Україна, друже, потім жінка чи сім’я, бо без неї – ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами.
– Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами! Дякую, Петре, дуже ціную нашу дружбу, – щиро сказав він. – Впевнений, що відвоюємо Вкраїну і будемо щасливо жити, так куме?
– Безсумнівно, Йоню, безсумнівно.
Це була остання моя розмова з Йосипом. Згодом нас розділили на дві групи під час рейду на невеликий загін супротивника. Ми з Йосипом були у різних групах і він був єдиним, у чиє серце, одразу після любові, влетіла куля. Його нестало. Через кілька місяців саме мені довелося розповісти про це жінці Йосипа. Сказати що вона ридала – нічого не сказати.
Після смерті близького друга, мої дні проминали дуже сумно і тужливо, ніби це не Йосипа я втратив, а самого себе. Рейди стали менш частими, адже нас ставало менше й менше, теперка боївка була майже повністю підпільною, особливо після втрати зв’язку із центральним керівництвом. Часом лише були агітаційні рейди».
Знову почуваю себе так само, як коли мама сказала, що дід помер. І знову помічаю, яка ж історія циклічна. Коли я лише прибув на Донбас, можливо, трохи більше місяця, я почав розуміти, що таке війна. На десятому блокпості, що неподалік Волновахи, стояв мій дядько Сергій, якого називали Мамєдом побратими і рідні, адже він був етнічним грузином. Перед страшним четвертим липнем, я мав честь з ним розмовляти. Ми зустрілися зовсім випадково, коли переходили через той самий блокпост на ротацію, його бригада розбудовувала позиції, аби у разі чого стримати атаки сєпарів і не дати їм захопити ще більше української землі. Було відчуття, ніби сама доля звела нас тут і зараз, адже через буквально одну добу дядька Сергія не стане. Тоді він сказав мені: «Ох, Мирославе, не очікував зустріти тебе тут і при таких умовах, але я гордий за тебе. Передавай привіт малому і дружині. Скажи, що скоро приїду. Бережи себе!» Приїхав. Але вже не побачить він ні сина, ні дружини. Уночі окупанти нанесли потужний артилеристський удар і БМП у якій був дядько просто розірвало на друзки.
Я знову поринув у записи дідуся. Хотів прочитати їх повністю, але деякі сторінки були пошкоджені, що прочитати можна було лише деякі слова.
«Дата: 14.02.1952. Цей день і поставив крапку на моїй повстанській діяльності. Цього дня на нашу боївку кинули мовби усі сили, що були у совєтів. Наш хутір почали штурмувати навіть із використанням великокаліберних кулеметів. Загинули майже всі, але я, Сильвестр «Будько», та Кость «Мороз» Антихів зосталися живими і продовжили бій, не беручи до уваги ультиматум, який вони нам оголосили. Відповідь на ці ультиматуми була одна – Вояки УПА не здаються! КДБісти дали нам годину на роздуми і лише за цю годину вони втратили шістьох. Під час так званого перемир’я наш сотник Будько почав наспівувати дуже гарну повстанську пісню, яка мені запам’яталася найдужче серед всіх, бо оповідала вона про події, які нам довелося і доведеться скоро пережить».
Ой у лісі, на полянці стояли повстанці,
Посходились до потічку вмиватися вранці .
Декотрі ся повмивали, декотрі стояли,
Більшовицького нападу ся не сподівали
Кулемети терескочуть, мов ті навіжені,
Крикнув сотник Соловейко: «Хлопці, я ранений!»
Упав Орел, упав Орест, упав Соловейко,
Крикнув: «Слава Україні! Будь здорова, ненько!»
«Будь здорова, дівчинонько, і ти, рідна нене,
А ти, славна Україно, не забудь за мене»
Ой у лісі, на полянці, стояли повстанці,
Посходились до потічку вмиватися вранці.
Який же знайомий мотив! Це ж та сама пісня, що мені дідо наспівував у дитинстві! Тепер я розумію, що не просто так він її співав і це не просто колискова – це значно більше. У цій пісні закарбована воля і жага до неї, як і у більшості повстанських пісень, бо вони були написана під час війни простими людьми, які хотіли свободи. Нічого більше.
«Окупанти розпочали обстріл криївки, у якій ми переховувалися, і коли вже не було сил та здібностей на оборону, кожен вискочив з неї і побіг у різні боки. На власні очі я бачив, як сотника застрелили, а згодом і поцілили у мене, але я вижив. Мене знайшли через кілька годин місцеві і взялися допомагати. Занесли до себе в хату і ліквідували кульове поранення і саму кулю. Мене прийняла сім’я: батько Олександр, мати Василина та їх донька – Христина. Ніколи в житті я не бачив настільки тендітне та невинне лице, як у Христини, вона була найгарнішою жінкою у світі. Струнка, чорноброва і мала ангельський високий голос, мов у актриси. Я закохався у неї з першого погляду. Допоки я був у них, то ми з Христею проводили багато часу разом, їй подобалося слухати повстанські історії та пісні у моєму виконанні. Батько дівчини дав згоду на наш шлюб, сказавши, що для нього честь видавати доньку заміж за воїна-освободителя України».
Більш романтичної історії кохання годі й придумати, просто бери і пиши сценарій для кінофільму. Це більш зворушливо, ніж «Титанік».
– Мірчику, шо ти тут так довго? – спитала бабуся, непомітно зайшовши до мене в кімнату з книгами. –Ходімо чай пити.
– Бабо, дивись, – сказав я, показуючи їй щоденник дідуся. – Чому ви не сказали, що дід був повстанцем?
Бабуся Христина придивилася до записника, взяла його до рук та справді була приголомшена.
– Ох, Мирославе, де ти його знайшов? Ми думали, що він втрачений, – на її світлих очах були сльози щастя. – Дідусь втратив надто багато близьких людей у той період, тому не заводив тему про свою революційну діяльність. На щастя ти його знайшов.
Розмова з бабцею затягнулася аж до вечора, ми пили чай та згадували дідуся. Бабуся розповідала подробиці їхнього знайомства, пригадувала повстанські історії діда, які не зуміли зберегтися на папері, але були закарбовані в пам’яті.
Пізно ввечері довелося їхати додому. Мене вже чекала дівчина. Я взяв щоденник із собою, аби їй теж показати цю страшенно цікаву сторінку з біографії дідуся, що так любив нас із нею.
Дід завжди казав, що хоче дожити до того часу, коли у нього з’являться правнуки. На жаль, не судилося, але не маю сумнівів, що з того світу дідусь побачить, як будуть рости його нащадки, як вони будуть виховуватися і будуть пам’ятати’ що їхній прадідусь та їхній батько боролися за Україну, хоч і в різні періоди.
***
Минуло чотири роки з того часу, як я знайшов щоденник дідуся. Я одружився з Олею, у нас з’явилася донька Уляна, якій зараз майже три роки. Після закінчення повномасштабних бойових дій і спочатку позиційного фронту, я вступив до військової академії сухопутних військ. Зараз разом із сім’єю проживаю в мальовничому місті Коломия, де і служу як офіцер, командир танкового взводу. Допоки війна не скінчиться, буду стояти на варті, аби ще жодного метра землі Україна не втратила, як це робив мій дід. Нещодавно у бригади знову була довгоочікувана ротація, але дружині і батькам про це жодного слова казав, задля сюрпризу, так би мовити. Приїхавши, я зайшов у квартиру і почув знайомий пестливий голос Олі, яка співала колискову донечці Уляні, але колискова була не проста. Із дитячої кімнати лунала та повстанська пісня, яку мені наспівував дід у дитинстві, яку ми співали з побратимами на фронті кілька років тому і яка була співана УПівцями у криївці перед останнім боєм із ворогами:
Ой у лісі, на полянці стояли повстанці,
Посходились до потічку вмиватися вранці .
Декотрі ся повмивали, декотрі стояли,
Більшовицького нападу ся не сподівали
Кулемети терескочуть, мов ті навіжені,
Крикнув сотник Соловейко: «Хлопці, я ранений!»
Я підійшов до любої та взяв її за руку. Вона повернула свій пронизливий голубиний погляд на мене і я розтанув у її теплих обіймах, які могли зігріти своєю ніжністю увесь світ.
Крепський Ілля, учень 10-А класу НВК «ЗОШ I-III ст. № 3-ліцей» м. Володимир
***
Де хмари співають (Повість)
«Чим дивнішим нам здається сон, тим глибший сенс він несе»
Зигмунд Фрейд
Кімната
Хочу відчинити вікно, впустити свіже повітря в цю комірку, а тоді вистрибнути з нього.
Але зараз це лише в мріях. Коли в тебе є крила, які вдвічі більші за тебе, тобі доводиться декілька хвилин поморочитися, щоб пролізти у вікно, а тоді вже спокійно приступити до місії життя.
Так, ви не помилилися, я – ангел, але поки що не офіційний, а людина-ангел, яка мріє згодом справді стати ним, звісно, з Божою поміччю.
Зі мною це почало відбуватися ще в дитинстві, коли маленькою сиділа в крихітній церкві на лавці під час літургії і розглядала кольорові зображення на велетенському вікні (як потім дізналася, то був вітраж). Згодом якийсь чоловік заступив його собою і в мене не було іншого вибору, окрім того, як почати дивитися на ікони.
Тоді саме це сталося, я побачила їх. Вони були практично на всіх іконах біля різних святих. І тут, і там, і ген там, і… Та повсюди!
Вони мене зачарували з першого погляду. Ангели тоді здавалися такими… фантастичними, що складно було повірити мені, що вони існують. Не брехатиму й скажу, що навіть зараз так думаю.
Пам’ятаю, у ті хвилини сонячне проміння якраз падало на їхні зображення на іконах із маленьких вікон, тому могла чітко придивитися до кожної риси їхнього обличчя і деталей одягу.
Для мене, маленької дівчинки, яка нудьгувала на службі, розглядати їх, людей із крилами, яких ніколи не бачила, було чомусь цікавіше, ніж ті дурні мультфільми по телевізору.
Так і провела цілу літургію витріщаючись на них. Тоді ще одну, і ще, і наступні теж. А про зображення на вікнах я навіть не згадувала. Та й зараз поглядаю на цих вірних Богові помічників, коли дякую Батьку під час служби. Щодо вітражів, то вони мене вже не так цікавлять, як ангели. Хоча коли бачу їх там, то з радістю досліджую їхню зовнішність.
Після того, як прийшла з церкви, першим ділом узяла аркуші паперу й олівці, щоб зобразити фантастичних, на той час для мене, ангелів. Звісно, я могла, як усі інші діти, поласувати смачненьким і переглянути ті серії мультфільмів, які пропустила зранку. Але якби я це зробила, то більшість деталей стерлися б із пам’яті, а так, я відразу приступила до завдання й відтворила аж трьох ангелів і жодної деталі не забула, та й трішки, звісно, домалювала свого. Таку точну цифру пам’ятаю, бо ті малюнки в мене ще досі висять над робочо-творчим столом.
Відтоді почала малювати ангелів мало не щодня і в різних стилях, експериментувати з їхнім зовнішнім виглядом, крилами й одягом, трішки вигадувала та домальовувала свого. І гравюри, і графіті, і картини тушшю… Та як і де лише не малювала їх! У мене практично все в цій кімнаті забите і понавішуване їхніми малюнками. Я можу вам багато чого розповісти про малювання, але час підганяє.
Забіжу наперед і розповім, що вирішила взятися за складніше – робити статуї ангелів. А що? Святих і богів робили, то ангелів не можна?
Я пробувала з глини робити маленьку статуетку ангела і, на диво, вийшло. Тоді спало на думку ось таке, складне і серйозніше. Не знаю, чи це мені вдасться і чи зможу освоїти то, бо не маю можливості ходити в художню школу і займаюся самонавчанням. Також, де дістати необхідні матеріали й інструменти? Та потім якось із цим розберуся. Думаю, з Божою поміччю в мене все вийде.
Зробімо невеличку перерву. Ось я стою посеред маленької майстерні, що орендую на зароблені кошти від продажу картин; світло з брудних вікон частково пробивається всередину й падає на статую, що стоїть посеред захаращеної майстерні, і яка є під полотном тканини. Безлад для творчої людини – обов’язок.
Одним помахом руки стягую тканину й декілька хвилин розглядаю своє творіння. За обрисами зовнішнього вигляду статуї не можна зрозуміти нічого, бо їх ще немає. Є лише крила. Точніше, одне почате. Нехай це буде ліве, так ліве. Там чітко видно кожну кам’яну пір’їнку, над якою працювала не один тиждень. Придивляюся до кожної деталі крила, а тоді тихо промовляю: «Ідеально» і вирішую братися вже за інше. Збираю волосся в неохайний хвостик, а тоді беру різець і починаю видаляти непотрібні частини брили, щоб появилися обриси пір’їнок. І так тесаю й обробляю каміння до заходу сонця поки не зникне останнє проміння і темрява не поглине майстерню.
Чому почала саме з крил? Чесно, я лише почала вивчати цей вид мистецтва… Ні, мені байдуже з чого варто перше починати бо все одно почну з того, чого я хочу, як завжди, тобто крил.
Так, визнаю, не маю терпіння, мені це всі кажуть. Ніколи не буду відтягувати час, а одразу приступлю до того, чого хочу. Ось, наприклад, замість того, щоб зробити домашні завдання й вільний час присвятити малюванню, роблю все навпаки. Ніколи не залишаю найцікавішого наостанок. Я вам розповідала про десерт? Ні? Про крила казала, тоді слухайте: десерт завжди їм першим, а тоді головні страви, чи не дивно, еге ж? Так, і то навіть дуже.
Нещодавно я почала замислюватися над тим, що все-таки варто щось змінювати, колись, напевно, але зараз воно мене не муляє.
Отож на чому я зупинилася? Ах, так, на скульптурі ангела і перерві, яка закінчилася.
Ангели, ангели, ангели… Здається, я ними одержима, у хорошому сенсі цього слова.
Точно! Я вам ще не розповіла, як робила невеличку ікону ангела-охоронця, але не просту, а чарівну. Щодо останнього, то жартую. Ікону, звісно, робила з круп. Одну за одною обережно клеїла крупинку на картон, де завчасу намалювала всі необхідні лінії, щоб було хоча б схоже на силует. Ікона вийшла напрочуд нормальною і ангел там не був кривий, як інколи буває, тому повісила на стіну свою роботу. Правда, з часом її з’їла моль.
О, а коли випадає сніг, я першим ділом біжу робити ангела… Ні, ангелів, багато ангелів на снігу, а не як усі інші – чи то на ковзанку, чи то сніжки грати, чи то із санами на гірку.
Одного разу, коли після літургій був майстер-клас, де ми робили свічки. Усі люди як люди беруть форми сердець, квітів, ведмедиків тощо, а я… Дам підказку: там були формочки з ангелами. Молодці! Ви все правильно зрозуміли: я вибрала саме ті форми і зробила декілька свічок із ними. Загалом вийшло двадцять штук, це ніби запас на все життя, проте вчора ввечері догоріла остання свічка. «Запасу» вистачило лише на декілька місяців. Ось що означає, що людина молиться. Тому мені доведеться ще придбати або самій зробити. Щось останній варіант більше подобається.
Ви знаєте, як ангели співають? Ні? Справді? Прикро, а ось я чула. Одного разу знайшла статтю в Інтернеті, де священник записав, як ангели співали в церкві. І це було…було…жахливо. Справді, я там не чула нічого надзвичайного. Узагалі скидалося на якесь виття. Але хто ми такі? Жалюгідні люди, а вони – ангели, тому ми не можемо почути їхнього справжнього співу. Думаю, що ангели не ображаються на мене за те, що я порівняла їхнє прославляння Бога з виттям. Любі, вибачте!
Ви вже помітили і, напевно, не раз переконалися, що я не така, як усі інші. Так, це правда. А чому повинна бути такою? Чому мушу відрікатися від самої себе, своєї унікальності, щоб догодити людям і стати, як вони?
Гаразд, буду вже закруглятися, але перед тим розповім ще дещо. Щоб мали собі на увазі – це секрет, ніхто цього не знає, але тепер дізнаєтеся ви, але нікому, добре? Вельми вдячна.
Інколи на свята, перед, але переважно після вистав чи різних сценок, де маю роль ангела (декілька днів довелося просити священника дозволити мені ним бути і все-таки вийшло, хоча розумію, що не дуже й то підходжу на це місце), стою і дивлюся на себе в дзеркалі, хоча завжди виглядаю не дуже, бо шнурки з крил мене стискають. Ні, не так, милуюся своїми маленькими паперовими крильцями, вдивляюся в кожну погано намальовану сірим кольором пір’їнку. Уявляю, як це мати крила, справжні великі, здоровенні, білі крила, жити з ними, літати завдяки їм.
Також…
Так, усе, досить. Як я почну говорити, то мене вже не зупинити. Але таке буває рідко, бо не люблю спілкуватися з людьми, віддаю перевагу тиші, яка…
Знову те саме!
Думаю, що досить і того, що вам розповіла про себе, щоб дізнатися про мене більше і те, як усе почалося, хоча я ще можу розказати…
Ой!
Відчиняю вікно повністю, обережно пролізаю через нього й… Ні-ні, не падаю, бо це другий поверх і користі з цього ніякої. Зате стрибаю в холодне, весняне, зоряне небо й розправляю крила.
Сни
Спочатку не завадило б зробити розминку, а не одразу летіти вгору, до зірок. Зазвичай я трішки літаю біля хати й тоді піднімаюся вище чи лечу кудись, а зараз ліньки розминати крила, хочу просто дістатися до хмар і послухати, як вони співають.
Б-р-р, холодно, але не хочу через це відкладати свій політ, бо й так декілька тижнів не літала через погані кліматичні умови, тобто зиму. Так, боялася, що і я, і крила замерзнуть і все, на тому кінець.
Сни. Люблю спати, бо тоді є вони. Навіть коли ще була маленька й мама заганяла мене, як худобу, у ліжко, я не чинила опір. Ні, не боялася маму, а робила це заради снів. Тих снів із якими разом тікала від реальності й цього нудного життя. Тих снів, де все було за моїми правилами, де головною героїнею була я. Тих снів, що змушували все-таки вірити в чудеса. Тих снів, що відчиняли двері в різні казкові світи. Тих снів, де була вільною від усього.
Сни. Ох, ми не повинні бути байдужими до них чи ігнорувати їх, бо вони можуть розповісти нам те, для чого нас насправді створив Бог, відчувати себе та пізнати краще.
Так ось, декілька років тому, попри те, що мені й так снилися дивовижні, а інколи й дивні, дуже дивні сни, почали являтися ангелятка. Вони мали маленькі білі крильця, світилися білим світлом, як святі інколи у фільмах, та й були одягнені теж у білий одяг. Конкретно не пам’ятаю, що саме там відбувалося, але пригадую, що спілкувалися зі мною, щось розповідали. Мені було приємно поспілкуватися з моїми, так званими, «кумирами».
Трішки пізніше, були вже більші ангели, які вчили мене літати. Так дивно звучить, знаю, але це правда.
Тоді я мала такі ж великі, білі і чарівні крила, як вони. Деколи були сни з крилами, але без помічників Божих, тоді сама вчилася літати. Спочатку рухала крилами, пробувала ними навчитися «користуватися». Уві сні я стрибала з невеличкого пагорба, що біля хати. Як-не-як інколи мені вдавалося хоча б на декілька сантиметрів злетіти, але переважно ніякого результату не було.
Уві сні. Дивно звучить, адже мені здавалося тоді, що це все насправді відбувається.
Прикро, що я погано запам’ятовую свої сни, тому не можу згадати, як саме навчання відбувалося.
Проте добре пам’ятаю один момент, де ангел казав, щоб полетіти, мені потрібно залишити всі гріхи з мого серця й матеріальні думки з голови, і лише тоді я зможу злетіти. Я пробувала, проте високо не могла злетіти.
О! Не раз були такі моменти, коли я ширяла над хатою, як птах, стрибала з даху чи вікна й одразу розправляла крила та летіла. А одного разу, я взагалі над парком літала! Це було дивовижно й так чарівно! Я була як птах і все могла розгледіти з висоти. Як птах! Ширяла туди-сюди! Ох, коли згадую це, то ностальгія повертається і собі хочеться в ті неймовірні сни-моменти повернутися, бо тепер вони мені вже не сняться, та й часу немає коли їм це робити.
Я з нетерпінням щовечора після молитви чекала на такі сни, проте вони були рідко, але не скаржуся.
Напевно, ви зараз такі сидите й слухаєте те все, і вже мимоволі тягнетеся до своїх сонників, щоб поглянути до чого вони сняться і що це означає. Не робіть цього, не варто. Не вірте ні в ті сонники, ні в гороскопи, бо вони – дурниці, від яких наше життя взагалі не залежить.
Одного вечора, декілька місяців тому, усе змінилося. Я пішла, як завжди, швидко спати і, заснувши, чомусь знову прокинулася. Спочатку не зрозуміла, чому стою біля вікна, подумала, що вже сновидою встигла стати й вирішила повернутися в ліжко. Але воно було зайняте, зайняте мною.
Декілька секунд стояла як вкопана й дивилася на саму себе під ковдрою, тоді підійшла до маленького тріснутого навпіл дзеркала, і почала розглядати іншу себе. Нічого не змінилося, окрім того, що стояла лише в білій легкій сукні. Я – це я, але чому мене дві було? Думала, що сон такий реалістичний сниться, але коли повернулася до ліжка, переконалася, що то не сон.
Тоді я перечіпилася за підручник із математики (і не таке буває), що валявся на підлозі, і ледве не впала, але вдарилася та відчула біль у нозі. Підручник був важкий, це й не дивно. Біль, розумієте? Хіба людина може відчувати біль, коли спить? Ні.
Цілі години до сходу сонця сиділа на столі й спостерігала за собою в ліжку та розмірковувала про те все, що відбувається. Як тільки появилися перші промені сонця і продзвенів будильник, я прокинулася. Так, прокинулася й побачила, що інших мене, яка за хвилину до того сиділа на столі й дивилася на себе, уже немає. Подумала, що все-таки був сон.
Наступні ночі такі самі: одна я в ліжку, інша сидить і намагається з’ясувати в чім річ і що з нею відбувається, а також молилася і просила в Бога допомоги.
Дивним було ще й те, що окрім того, що я могла відчувати біль, після того, як прокидалася, не була стомленою, а навіть навпаки, була енергійною і піднесеною.
Через тиждень-два Бог напевно почув мої молитви й дав знак, щоб я зрозуміла до чого це все. У мене почали рости крила. Так, крила! Ті крила, про які завжди мріяла, коли малювала ангелів. Ті крила, якими марила споглядаючи за птахами. Крила! Я була здивована й водночас щаслива.
Думала, що коли ростуть крила, то, як і зуби, що ріжуться в немовлят, болять. Це не так. Принаймі мені нічого не боліло, хоча були певні поколювання в спині.
Десь через тиждень у мене виросли крила. Декілька ночей я й те робила, що стояла коло дзеркала й намагалася серед темряви хоча б якось їх там розгледіти. Коли світив місяць, було легше милуватися. Великі, білі, такі здоровенні, як у справжніх ангелів, крила були в мене. У це було складно повірити. По секрету, я ще й зараз не можу повірити, що маю їх.
Отож згодом мені набридло сидіти в комірці, роздивлятися «поповнення» саму себе під ковдрою і губитися в океані роздумів. Напевно слова Джонатан найкраще підійдуть до того, щоб розповісти про те, що нарешті вирішила зробити, чи радще на що відважилася:
«Ти можеш знати все що завгодно, але поки ти не довів це на практиці, ти не знаєш нічого!»
Зірки. Ось і дісталася до них. Довгеньку відстань довелося пролетіти, але я вже це не раз робила, тому нічого надзвичайного тут немає. Видихнувши повітря, з уст вийшла лише пара. Там є хмаринка, хочу доторкнутися до неї і знову відчути цей дотик до холодної вати. Потрібно вище підлетіти.
Хмари
Підлетівши до хмаринки, обидві руки занурила в неї, холод пройшовся тілом, але мені приємно. Ох, довго не робила цього. Гралася з нею руками, і крилами, допоки хмаринка не покинула мене й полетіла за іншими.
Як добре знову так високо ширяти після зими, яка повільно відступає! Не люблю зиму, краще вже весна, ніж вона.
Поглянула вниз, побачила сонне місто, яке світиться, як різдвяна ялинка. Спочатку політаю трішки, а тоді повернуся в місто, як каже бабуся, по справах.
Зазвичай літаю і роблю фігурні віражі за таким планом:
- Розминка/трішки політати.
- Простий віраж.
- Фігура «Гірка».
- Пікіровка.
- Фігура «Бочка».
- Фігура «Чакра Флорова».
- Фігура «Штопор».
- Фігура «Імельмана» (моя улюблена).
- Фігура «Кобра» (то, якщо є настрій).
- Пробувати щось нове, як Джонатан.
Щодо мертвої петлі, то ще не робила й не буду, хочу ще пожити.
Коли перший раз літала, то просто літала, а тоді наступні рази вже почала робити фігури, які знала, ще згодом склала такий план, за яким і зараз тренуюся та й удосконалюю мистецтво польоту, як Джонатан.
«Сенс життя в тому, щоб досягти досконалості і розповісти про це іншим».
Якщо ти цікавишся польотами – перший крок до мрії номер один «Літати» зроблено. Якщо в тебе покійний дідусь був пілот і завжди приділяв тобі час та багато розповідав про літаки, польоти, фігури, чи навіть показував їх на власноруч зроблених, зменшених моделях, то ти ще на один крок просунувся вперед. Якщо в тебе кімната, окрім малюнків ангелів, забита ще й книгами дідуся по теорію і практику, а також серед них знайдеться твоя улюблена книга, звісно, після Біблії, «Чайка Джонатан Лівінгстон» Річарда Баха і ти можеш черпати додаткову інформацію з них, то на сходинці вище вже знаходишся. Якщо маєш крила, ще піднявся. Ну, а якщо маєш крила, як в ангела і літаєш, то ти, гарантую, напів шляху до удосконалення себе і свого мистецтва літати!
Проте я за дідусем дуже сумую, лише йому могла б розповісти про цей свій секретик, що в день я одна, а вночі трішки інша. Якби не ти, то хто б подарував мені любов до небес і польотів? Якби не ти, то хто б навчив мене азбуки Морзе? Хоча її переважно використовують на флоті, але це нічого, знадобиться в житті. Якби не ти, то з ким би я політала на літаку? А, точно, ми ще не літали, але ти пообіцяв, що коли виросту, то обов’язково політаємо. Можна сказати, що ти не дотримав свого слова, бо помер від зупинки серця. Мені тебе так бракує, дідусю!
Ох, небеса! Якби я вміла ще й вірші писати, то б усі мої поезії вже були б про вас!
Так, досить балакати, час уже політати.
Оскільки розминка в мене вже була, тому розвертаюся в горизонтальній площині на 3600 і роблю правильний віраж. І так тричі, а тоді набираю висоту. Перший етап, тобто введення, – виконаний, приступаю до прямолінійної ділянки. Готово. Ну а зараз висновок і поворот на вертикалі під кутом 900, тобто пікірую. Тепер прямолінійно знижуюся.
Холодне повітря б’є в обличчя, а волосся позаду майорить, немов прапор. Як я виглядаю збоку? Не дуже смішно?
Ой, там попереду маленька хмаринка якраз на моєму шляху й трішки більша за мене. Сповільнюся й розправлю крила і руки, та й пролітаю крізь неї. Обертаюся й переконуюся, що пробила її і там залишилася дірка у вигляді ангела. Те, що й треба було. Радості немає меж, бо завжди хотіла це зробити й ось випала прекрасна нагода.
Щодо нагод, думаю, що скоро матиму змогу політати навколо веселки й крізь неї, а також погратися, як із хмаринкою Де ж ти, веселко?
Що там у нас далі? Ах, так, «Бочка»! Обертаюся й роблю повільні, потрійні, горизонтальні повороти. Можна було й швидкі, але не впевнена, чи мене не знудить під час фігури. Не треба було наминати кексики перед сном.
Розвертаюся на невеликій швидкості навколо себе. «Чакра Флорова» – виконано. Ще можна декілька разів її повторити, бо одного мені замало. До речі, ця фігура нагадує мертву петлю, проте остання виконується на великій швидкості і є небезпечною.
«Штопор». Багато пілотів загинули, коли намагалися вийти з цього зигзагу, але я все одно її роблю. Починаю повільно йти на зниження зигзагом. Ух, аж голова закрутилася.
Напевно, вас цікавить те, чи зустрічалася я вже з літаками. Моя відповідь така: ні, зустрічі з літакми ще не було й думаю не буде (ось чого-чого, а цього точно мені не потрібно). А ось щодо птахів, то так. На щастя, я встигала їх помітити першою і спокійно розвернутися, щоб не зустрітися головою до голови.
Нарешті мій улюблений Імельман! Вертикально піднімаюся вгору, а тоді роблю напів бочку у верхній частині. Готово! Ой, ще хочу повторити. Не буду марнувати час, адже він іще потрібен, щоб щось нове попробувати.
«Ти вільний бути самим собою, тут і зараз, і ніщо не може тобі завадити».
Місія
Більшість ночі провела в небі серед хмар. Хочу ще трішки побути тут, але потрібно повертатися на землю, у місто. Як добре, що вчора зробила завдання наперед, щоб сьогодні більше часу присвятити удосконаленню польотів.
Так, я могла спочатку виконати завдання, як нормальні люди, а потім уже собі літати, але причина вам уже відома.
Не хочу повертатися, але потрібно.
Спочатку залечу додому й візьму торбинки з усім необхідним, а тоді вже в місто. Так чудово, що живу в передмісті, бо тут не шумно й, літаючи на місію, у мене є більше часу, щоб політати (десь п’ять хвилин).
Літати! Це таке благо, яким наділені лише птахи й ангели, літаків не враховую, бо вони не мають справжніх крил і не матимуть ніколи.
Прилетівши до будинку, тихенько витягнула через вікно торбинки, що завжди стоять поряд і подалася в місто.
Зазвичай за ніч можу облетіти від десяти до двадцяти хат. Звісно, погодні умови теж впливають, а також те, чи у будинках є відчинені вікна, бо крізь стіни не проходжу.
Починає світати. Оскільки сьогодні неділя, то будильник продзвенить пізніше й в мене є час в запасі. Місто перед мною як на долоні. Набираю висоту, хоча мене й так не побачать, але там краще низько не літати.
Там унизу серед сміттєвих контейнерів лежить на картонній коробці жінка й спить. Ковдра, якою завжди накривається, злетіла з неї.
Опускаюся на землю, стаю за декілька кроків від жінки. Збоку поставила першу торбинку, а тоді тихенько підійшла до неї й накрила її старою ковдрою, але згодом вона матиме нову, як тільки прокинеться, так і знайде. Жінка повернулася на інший бік, я завмерла. Вона дуже чутлива, тому таке завжди стається. Найменший шум може її розбудити й це не дуже добре для мене. Одного разу вона, відчувши мене поряд, прокинулася, але не побачила того, чого хотіла, бо я невидима для людського ока. Чутлива, але живе на вулиці. Як вона взагалі спить і живе так?
Потрібно буде й мені колись спробувати поспати вдень і дізнатися, чи й тоді можу мати крила, чи будуть снитися сни. Неодмінно сьогодні це зроблю.
Тихенько відійшла від неї, коли підбіг один із її безпритульних котів. так, люди мене не бачать, але не тварини. Погладила його та, насипавши трішки корму, що мала в іншій торбинці, полетіла далі, адже на мене сьогодні ще чекає один хлопчик.
Це і є моя місія – допомагати потребуючим. Я й вдень це роблю, але вночі краще, маю більше можливостей. Комусь їжу куплю чи необхідні речі, комусь корм, декого уві сні накриваю ковдрою чи сиджу поряд, коли мучить людину кошмар і молюся за неї. У декого прибираю, а на ранок, коли прокидаються, то дивуються, чому в них так чисто й думають, що це потойбічні сили, але точно не я. Одній жіночці похилого віку часто готую сніданок, проте вона думає, що сама його приготувала й забула про це. Ще безліч справ роблю, коли є в такій подобі, але інколи бракує часу, щоб політати й тоді я цілий день ходжу засмучена та не можу дочекатися ночі.
Мене ніхто не змушує це робити, я сама так вирішила допомагати людям, упевнена, що колись Бог віддячить мені за ту роботу тим, що зробить мене справжнім ангелом.
Ось і квартира хлопчика. Він сирота й живе з бабусею і дідусем, їм часто бракує грошей на найнеобхідніші речі та продукти, тому їх я їм приношу, як зараз.
Підлетівши до вікна на третьому поверсі, обережно зайшла в кімнату хлопчика. Його родина справді християнська родина й вони завжди залишають відчинене чи напів відчинене вікно, бо думають, що то їм ангели з небес приносять торбинки. Так і є, лише це приношу я.
Поставила торбинку на крісло біля ліжка й поцілувала хлопчика в маківку, тоді повернулася до вікна.
– «Ми вправі летіти, куди хочемо, і бути такими, якими ми створені». Чи не так?
Він справжній. Він знає, що це моя улюблена цитата з книги. Він чорнявий, як і я, волосся довге, як у хіпі. Він теж схожий на гота. Таке можливо? Напевно, що так. Він сяє й усміхається мені, У нього крила більші й справжні, як він. Здається, я це вже казала. Він…він – справжній ангел!
– Так, розумію, твоєму здивуванню немає меж, проте ти правильно думаєш.
Я стільки разів уявляла першу зустріч із ними, придумала що казатиму й робитиму, а тут нічого, окрім того, що стою з відкритим ротом. Він мені усміхнувся.
– Я прилетів до тебе, щоб повідомити, що ти обрана, обрана Богом, щоб допомагати людям. Як бачу, ти вже це робиш і це добре. Продовжуй, не зупиняйся ні перед чим, не бійся нічого, ти все зможеш. У тебе ще будуть злети й падіння, проте Господь виконає твою мрію неодмінно. Згодом ти станеш такою, як я, тобто справжнім ангелом. – Він замовк ненадовго, а тоді продовжив: – Наш час вичерпується, проте знай, що стати ангелом можна не тільки тоді, коли ти меценат і даєш великі суми на благодійність, а й тоді коли ти простий хлопчик, – він поглянув на ліжко, – який допомагає своїй бабусі. Кожен із нас може стати ангелом у людській подобі, потрібно цього захотіти.
Сонячні промені залили кімнату й продзвенів будильник. Він зник, а я прокинулася назустріч новому дню, у якому чекатиму знову ночі й боротимуся з пухлиною в голові, яка скоро переможе.
«Сіра нудьга, і страх, і злість – ось причини того, що життя настільки коротке!»
Бура Віктрорія, учениця 11 класу ЗЗСО «Ліцей №7 м. Ковеля»
***
Стороннє покликання (фантастичний хорор)
Це був звичайний вечір. Я, як завжди, сидів за комп’ютером і нудився. Заходив на усілякі сайти і шукав якоїсь забави.
Раптом наткнувся на якийсь невідомий чат. Як тільки зайшов, то побачиі, що там сидить багато людей, але спілкуються лише декілька.
– Доброго вечора – написав я.
– І Вам – відповіли мені ті, хто виявляв якусь активність.
– Як у Вас справи?
– Чудово, а у Вас? – відповіла особа під нікнеймом Andorra030.
– Так само, – відповіл я.
– Зрозуміло.
Я вже було хотів закрити вікно браузера, але тут хтось написав.
– Ви вже нас покидаєте, сер? – спитала особа під нікнеймом Химородник.
– Покидаю, а ви щось від мене хотіли? – поцікавився я.
– Перейдіть за цим покликанням, будь ласка.
– Навіщо?
– Це опитування щодо нашого чату. Чи він Вам сподобався, що потрібно доробити, а що додати.
– Зрозуміло. Гаразд, я перейду за цим покликанням.
Як тільки перейшов, щось у моєму комп’ютері тріснуло, а екран почав випромінювати дуже багато світла. Аж раптом щось ухопило мене за руку і почало тягти в екран. У мене різко потемніло в очах, і я заснув. Уві сні було багато різних кольорів, які блимали перед моїми очима. З часом вони перетворилися в один чорний аркуш, на якому було щось написано білими символами, які не вдалося прочитати. Як тільки захотів до нього доторкнутись, то все зникло.
Прокинувся я в чистому полі, а поруч – чоловік у смокінгу.
– Виглядає як дворецький, — подумав я.
– Все правильно, сер, – відповів чоловік у смокінгу. – Я дворецький цього чату.
– Що? Якого чату?
– Ой, точно, Ви ж не можете побачити, – сказав дворецький і дістав пляшечку з якоюсь прозорою рідиною. – Ось, випийте і все зрозумієте. Тільки трішки.
– Ну, гірше вже не буде, сказав я і надпив з пляшечки.
Раптом переді мною почала вимальовуватися будівля. Спочатку вона була малесенькою і простою на вигляд, зробленою з гнилих дощечок, але щоразу вона ставала кращою і цікавішою. У будівлі було поєднано всі стилі, які тільки могли б існувати у Всесвіті. Поле довкруж будівлі спочатку було мертве, неначе хтось його випалив, але чим більша ставала споруда, тим кращим здавалося те поле. Спочатку тут з’явилися маленькі кульбабки, потім ромашки, а зрештою розквітла величезна троянда райдужного кольору, від якої йшла веселка далеко за горизонт. Я довго розглядав усі ці перетворення, підходив до кожної квіточки і дивився, чи справді вона існує. Одну навіть спробував на смак! Але його, на диво, не було. Навіть відчуття якоїсь речовини у ротовій порожнині було відсутнє. Після всіх досліджень я підійшов до того дивного чоловіка у смокінгу. Він викликав довіру, але я все одно намагався бути обережним і вже продумав свої шляхи відступу.
– Що це? – запитав я.
– Це Будинок Чату і його територія, сер. І ви будете його дворецьким на деякий час.
– Чому я?
– Хіба Вам не було нудно цього вечора?
– Звідки Ви знаєте, що мені було нудно? – запитав я.
Я знаю усе про тих, хто щось написав у чат, – відповів мені дворецький.
І тут я зрозумів, що навіть якщо й захотів би втекти, адже якщо він так легко дізнався щось про мене ще до того, як я потрапив сюди, то тут він, напевно, повністю все контролює. Це лякало і водночас заспокоювало.
– Дуже дивно. Хоча не так дивно, як те, що мене затягнуло в монітор комп’ютера. Гаразд, на який час я буду дворецьким цього чату?
– На декілька місяців.
– Що?! – сказав я. – А як у школу буду ходити, а що подумають мої батьки, коли не побачать дома?
– Не бійтесь, сер. Ви повернетесь додому в той самий час, коли й пішли, — відповів дворецький усміхаючись. – Також після того, як побудете дворецьким декілька місяців, Ви завжди зможете повернутися до нас. А зараз я покажу Вашу кімнату.
Дворецький клацнув пальцями і переді мною з’явився портал.
– Проходьте.
Як тільки я пройшов у портал, то опинився у своїй кімнаті. Тільки тепер вона була набагато більша і речі у ній були значно кращі і новіші. Але все одно почуття були дивні, здавалося що ці речі виросли з підлоги і якщо до них доторкнутись, то вони зашелестять, як листя у дерев.
– Ось тут Ви будете жити, сер – сказав дворецький, — якщо щось не так, кажіть.
– Усе нормально. У мене тільки одне питання – сказав я.
– Яке?
– Чому ця кімната виглядає як моя?
– Я зробив її такою для того, що Вам було легше призвичаїтись.
–– Зрозуміло. Що далі? У чому полягає моя робота?
Я розповім Вам завтра, сер. А зараз Ви можете прогулятись по Будинку Чату. Я впевнений він Вам сподобається. – сказав дворецький і розчинився у повітрі.
– Це все дуже дивно і водночас дуже цікаво, — сказав я, хоча знав, що насправді хочу додому і мені дуже страшно, а не цікаво. Але хто його знає, можливо, хтось мене прослуховує і якщо дізнаються, що я не радий і не зацікавлений, то знищать мене.
Я оглянув кімнату й помітив, що у ній тепер з’явилася шведська стінка з турніком й брусами. Мені захотілось випробувати цю стінку, але я вирішив, що відпочити буде кращим рішенням, адже день був насиченим. Як тільки ліг на ліжко, то відразу й заснув. Снів не було, а лише той самий темний лист, до якого я не міг ніяк дійти. Чому він тут і шо він значить?
Розділ 2
Прокинувшись, я побачив, що наді мною стояв дворецький. Видно було лише його лице. Ніяких емоцій, навіть світла в очах нема. Неначе мрець. Але страху не було, тільки почуття спокою і впевненості в собі.
– Виспались, сер?
– Звісно. Чи не могли б Ви відійти, будь ласка?
– Гаразд, — сказав дворецький і відійшов. – Готові дізнатися, у чому полягає Ваша робота?
– Готовий, — відповів я, — але перед цим одне питання. Як мені до Вас звертатись?
– Як бажаєте, сер.
– Зрозуміло. Тоді Ви будете Дворецьким.
– Тепер Ви готові?
– Так.
– Тоді йдіть за мною, сер.
Дворецький привів мене до якогось величезного залу. там було багато столів з різною їжею і напоями. одна лампа не світила, а посередині залу стояв величезний круглий екран, який левітував над землею. Людей не було, а сам екран іноді блимав, а в якийсь момент там з’явився піксель-арт ока, який неначе перевіряв, чи все працює нормально. Побачивши лампу, око налилось кров’ю, і з екрану вийшла величезна рука, яка вирвала лампу і поставила нову. Усе це сталося так швидко, що якби я кліпнув у той момент, то нічого не побачив би.
– Тут Ви будете працювати. Їжу і напої не чіпати, вони для учасників чату. Цей величезний екран показує правила чату, хто зараз тимчасово заблокований і скільки залишилось чекати до закінчення блокування. Щоб зрозуміти, що людина тимчасово заблокована, варто подивитися на її руки. Якщо на них сіра пов’язка, це означає, що людину заблоковано, якщо зелена – це звичайний учасник, у нас, у дворецьких, пов’язка біла, а якщо побачите чорну, тоді будьте певні – це модератор. Ставтесь до модераторів з повагою, вони виконують важку роботу, але не забувайте, що з 0:00 до 6:00 правила не працюють і модератори стають звичайними учасниками. Також є одна особа з золотою пов’язкою – це людина, яка створила цей чат. І найголовніше – будьте ввічливими з усіма.
– Навіть з тими, хто порушує правила?
– Навіть з ними, сер. Як дворецький, Ви повинні бути ввічливим завжди. Запам’ятайте це.
– Гаразд, я запам’ятаю.
– Також Ваша робота поділяється на зміни. Якщо Ви розумієте, що втомились, просто натисніть на кнопку, яка знаходиться на лівому рукаві Вашого смокінга, який я Вам видам пізніше.
– Коли я візьмуся до роботи?
– Через три дні. А зараз можете подивитись, як я працюю. Не бійтесь, зараз Ви просто учасник чату і можете робити все, що заманеться, але не забувайте про правила.
– Добре, Дворецький.
Несподівано у залі почали з’являтися люд. Кожен з них мав різний вигляд. Були дами з величезними платтями й гарними білими личками й страшні особи у порваних спортивних костюмах з опухлим обличчям. Я помітив, як різко рухається дворецький і наскільки ввічливо він поводиться з усіма. Підійшовши до великого екрану, який так і манив, помітив, що він не увімкнений. Я боявся, щоб тут знову не з’явилось те страшне око, адже я бачив, що воно зробило з тією лампою і як швидко це зробило, тому не хотів опинитись на її місці.
– Дворецький, чи не міг би ти підійти сюди.
– Так, сер. Ви щось хотіли? – сказав дворецький з дуже милою посмішкою.
– Чому екран не працює?
– Просто зараз нікого не заблоковано й екран вимкнений, хоча Ви можете спробувати його увімкнути. Також тут можна прочитати усі правила.
– Гаразд, я спробую. Дякую, Дворецький.
– Нема за що.
Я тицьнув пальцем у екран – і мені висвітились цифри 59:06. Такого страху як тоді, я не відчував ніколи, адже думав, що там буде те око. Гадаю, воно ще довго буде снитись мені.
– Пане Дворецький, чи не могли в Ви пояснити мені одну цікаву річ?
– Яку, сер?
– Чому екран показує такі цифри? Хіба тут не 24-годинний формат?
– У нашому світі 96-годинний формат, – сказав дворецький і усміхнувся. – Але щоб було легше зрозуміти, який зараз час, я дам Вам наручний годинник.
– Ось він. Тут можна не тільки звіряти час, а й відкривати портали у різні місця у цьому світі, але тільки у ті, які Ви бачили на свої очі. Також тут є функція дзвінка, щоб у разі чого Ви могли подзвонити мені і, звісно, список правил Дворецьких, у нас вони не такі, як у інших.
Зрозуміло. Величезне дякую, — сказав я, надягаючи на ліву руку годинник.
А людей у залі ставало все більше і більше, але не ставало тісно, навпаки, він ставав все більшим і більшим. Візерунки на стінах ставали все елегантніші, а столи з напоями і їжею – усе більші. Я стояв і просто слухав чужі розмови. Були цікаві, бували нудні, а іноді люди взагалі не знали, як вимовити й одне слово і просто бубоніли собі під ніс. Це все було дуже нудним. Я підійшов до столу і побачив дуже багато різноманітних страв. Тут було все: від звичайної локшини швидкого приготування до королівських креветок. Я не був впевненим у цих стравах, тому намагався вибрати щось максимально просте і смачне.
– Ось, – сказала якась дівчина, підносячи мені тарілку з супом, – гарбузовий суп. Повір мені, найсмачніша страва у всьому сіті.
– Ні, дякую. Я не дуже люблю гарбуз.
– Обов’язково спробуй! Можна додати креветок, але краще сухариків, вони смачніші.
– Ні, я справді не дуже хочу. Вибачайте.
– А ти спробуй. Я ж не прошу тебе з’їсти рибу фугу, а звичайний гарбузовий суп. Якщо скуштуєш хоч трохи, то отримаєш шоколадку.
– Добре, але дивись, щоб я не з’їла усю тарілку і тобі нічого не залишилось!
– То можеш і усю з’їсти, я не забороняю, – сказав я і засміявся.
Дівчина ображено подивилась, з’їла ложку супу і протягнула мені.
– Їж, дурнику, — сказала вона. Але якщо хочеш отримати віником по спині – не їж.
– Яка ти агресивна особа, – сказав я і скуштував той суп. Він справді був смачним.
– Ну, як тобі?
– – Дуже смачно. Можна ще?
Не можна. Більше я не зробила.
– Ай-яй-яй. А мені так хотілося скуштувати ще, а ти така поган годувальниця, – сказав я і засміявся.
– Такий ти грубий хлопчик. Хоч скажи, як тебе звати, злий їдун?
– Вітослав.
– Твої батьки язичники?
– Ні, а що? Тобі не подобається моє ім’я?
– Просто воно дуже старе. Не думала, що хтось ще має таке ім’я. Ну а мене звуть Тетяна.
– Приємно познайомитись.
– Навзаєм.
Подивившись на годинник, я побачив, що зараз 88:32. Натиснув на екран двічі – цифри змінилися на 22:03.
– Ох! Треба мені вже йти. До побачення, пані Тетяно.
– До побачення, пане Вітославе.
Я пішов до дверей своєї кімнати. Спочатку трішки заблукав, але потім у моїй голові на секунду з’явився чорний лист і переді мною з’явилася лінія, яка довела мене до моєї кімнати. На ній був прикріплений срібний конверт із золотою печаткою. Зірвавши його з дверей, я увійшов. Відкривши конверт, я побачив лист від Дворецького. «Приходь у Зал Чату, завтра о 7 (по 24 годинному формату)», писалося у ньому.
Прочитавши, я поклав лист на тумбочку, ліг на ліжко і почав програвати сьогоднішній день у своїй голові. Ця дивна дівчина. Чому вона запропонувала цей суп саме мені? Навряд чи там була якась отрута, адже я не відчував ніяких симптомів, а навпаки – почував себе дуже добре. З почуттям виконаного завдання, яке з’явилось нізвідки, я й заснув.
Розділ 3
Прокинувшись, я зрозумів, що запізнююсь, адже наручний годинник показував 6:45. Швиденько вдягнувшись, побіг до дверей і відчинив їх. За ними стояв Дворецький. Його лице знову було «пустим». Я знову бачив цю воскову фігуру, яка могла говорити.
– Сер, Вам, як дворецькому, не можна запізнюватись. Якщо Ви не можете прокинутись самі, тоді заводьте собі будильник.
– Перепрошую, Дворецький. Чи не міг би ти дати мені будильник, щоб такого більше не повторювалося?
– У Вашому годиннику є можливість поставити будильник, – з гнівним поглядом подивився на мене дворецький. Схоже, що він був злий не тільки через те, що я запізнююсь, але й через те, що я не розібрався у годиннику, який він мені дав. Відчуття, неначе хтось поклав на мої плечі величезний камінь, ніяк не могло зникнути.
– Справді? Схоже, що у цього годинника набагато більше функцій, ніж я очікував.
– Це лише маленька частинка усіх його можливостей. До речі, Ви ж могли використати портал, щоб потрапити до Зали Чату.
– Перепрошую за мою недосконалість, – сказав я і вклонився.
– Несподівано тяжкість з моїх плечей спала, і я побачив, що дворецький усміхається. Цього разу мені пощастило.
– Зрозуміло. Я навчу Вас потім, а зараз ходімо зі мною, я видам Вам форму дворецького.
Дворецький клацнув пальцями і перед ним з’явився портал.
– Йдіть за мною, сер, – сказав він.
Пройшовши через портал, я побачив величезний гардероб, який складався з різних за розміром і кольором смокінгів, плать, светрів та іншого одягу.
– Що це за місце? – спитав я, озираючись на всі боки. Почуття погляду на собі ніяк не могло зникнути. Це червоне око! Я точно бачив його десь у далечині.
– Це гардероб Дворецьких. Тут створюються і зберігаються усі види костюмів дворецьких. Можете вибрати собі будь-який.
– Ну, тоді я виберу чорний смокінг зі синьою краваткою і золотим ланцюжком.
– Чудовий вибір, сер.
– Переді мною з’явився смокінг.
– Торкніться його, що одягнути.
– Гаразд, сказав я і торкнувся смокінга, який відразу ж з’явився на мені. – Він неначе створений для мене, я навіть не очікував, що одяг може бути настільки зручним.
– Це ж Гардероб Дворецьких, сер. Тут, якщо Ви дворецький, можна отримати будь-який одяг і він буде настільки зручний, наскільки це можливо.
– Зрозуміло. А тепер ти навчиш мене користуватися порталом?
– Ну, якщо Ви так наполягаєте. Тут все просто. Натисніть на годинник декілька разів, доки не з’явиться маленьке дзеркало. Потім уявіть те місце, у яке хочете потрапити, і перед Вами з’явиться портал. Спробуйте.
– Гаразд.
– Я натиснув на годинник декілька разів. Переді мною з’явилось дзеркало. Уявивши Зал Чату у своїй голові, я побачив, як він з’явився у дзеркалі. Пройшовши через нього, я опинився у Залі Чату.
– Дивовижно. І так легко, я навіть не втомився.
– Це логічно, адже створення порталів не може втомити людину, якщо вона, звісно, не бажає потрапити туди, де не бувала раніше, – сказав жіночий голос позаду мене.
Я обернувся і побачив жінку. У золотому костюмі вона була схожа на ту людину,, яка могла б скрутити Всесвіт у маленьку трубочку і з’їсти. Шкіра її була ідеальна, без будь-яких недоліків. Цю шкіру можна було роздивлятись роками і весь час бачити нові і нові дивовижі. А очі її були…червоні! Це ті самі очі, які я бачив на екрані. Я спробував заспокоїти себе, і мені це вдалося.
– Доброго ранку, – сказав я і помітив золоту пов’язку на її руці. – Якщо я не помиляюсь, Ви та людина, яка створила чат?
– Так, це я. Мене звати Олександра. А ти той самий хлопчина, який буде заміняти @@*1)5&?
– Кого?
– Так звуть нашого дворецького, з яким ти тільки що спілкувався у Гардеробі Дворецьких.
– Звідки Ви знаєте де я був?
– Я створила цей чат, я знаю усі його місця і знаю, хто де перебуває. Ось такі у мене привілеї, — сказала Олександра і усміхнулася.
Біля мене вийшов з порталу Дворецький.
– Ось Ви де, сер. А я вас шукав. Хоча це й не було важко, адже Ви знаєте лише декілька місць у цьому світі.
– Привіт, Химороднику. Падав на когось сьогодні? – сказала Олександра, усміхаючись.
– Доброго ранку, міс, – сказав Дворецький з пустим обличчям. Я відчув тяжкість у плечах. Схоже він починав злитись. – Знову Ви за своє.
– Та чого ти, я жартую, дурнику.
– Знаю я. Просто мені хотілось би забути ту пригоду.
– У жодному разі! Забудеш і знову будеш падати на людей.
– Припиніть, будь ласка.
– Гаразд, не буду, – сказала Олександра і хіхікнула. Схоже, що вона не припинить його дражнити.
– Дякую за розуміння, міс.
– «Камінь» упав з моїх плечей.
– Гаразд, я пішла. Зустрінемось через 2 дні, Вітославе, – сказала Олександра. – А ти, Химороднику, не забудь йому розказати за ситуації, коли отримав блокування.
– Дякую, що нагадали. Вдалого дня.
Олександра повільно почала розчинятись у повітрі. Спочатку її ного оповились туманом, потім руки і так до голови. З часом залишились тільки два червоних ока, які дивились прямо на мене.
– Що за ситуації, Дворецький?
– Про ситуації я Вам розповім увечері. Мені потрібно відлучитись. Не сумуйте, – сказав він і також розчинився у повітрі, але швидше.
– Гаразд. Бувай здоровий.
– Я подивився на годинник і побачив, що зараз тільки 10:34.
– Чим би зайнятися? – промовив я. Якби у мене був комп’ютер, я би пограв у якісь ігри.
– Спробуй з кимось вести діалог, – сказав голос зверху.
Піднявши голову, я побачив чоловіка, який левітував над землею у позі лотоса. На ньому була чорна пов’язка, яку він зав’язав на голові, і був одягнутий у мішкуватий чорний одяг. На його обличчі сяяла посмішка, а рукава були засукані по самі лікті. Руки були в маленьких подряпинах, а волосся спадало на плечі.
– Тоді чому б мені не завести діалог з Вами, сер? Звісно, якщо Ви забажаєте.
– Як варіант. Гаразд, про що б поговорити? не знаєш якусь цікаву тему?
– Нічого не лізе в голову. А у Вас?
– Хм, навіть не знаю, — сказав чоловік, тручи підборіддя, — хоча у мене є один варіант. Хочеш про нього дізнатися?
– Звісно!
– Мені потрібна допомога у написанні книжки. Чи зможете Ви мені допомогти у цій справі, сер? – сказав чоловік, перекривляючи мене. На секунду мені навіть здалось, що його лице стало повністю схожим на моє.
– Я зроблю усе можливе.
– Гаразд, тоді зараз я створю тут стіл і два крісла, сказав чоловік і почав плескати у руки. Звук був настільки гучний, що мені позакладало вуха, а земля неначе трусилася від нього. На підлозі з’явилась величезна тріщина, з якої вилетіли меблі, і зникла зі звуком вибуху.
– Через декілька секунд ми сиділи в кріслах.
– А навіщо було все робити так гучно? – запитав я.
– Я люблю, коли все робиться гучно. Тоді можна знайти якусь цікаву ідею у голові. Як приклад однієї з таких ідей – написати книжку, відповів чоловік і клацнув пальцями. Пов’язка з його голови злетіла на шию і утворила чорний галстук. На голові у нього було око, але, на щастя, не червоне, а зелене.
– А про що Ваша книжка? – запитав я.
– Чесно, я сам не знаю, але є варіант написати про цей чат, його історію.
– Хм, цікавий варіант, але чи знаєте Ви достатньо про це місце, щоб про нього писати?
– Звісно, я знаю достатньо! Я перший модератор цього чату і бачив, як він розвивався з маленького сарайчику до того, що ми маємо зараз.
– Тобто, з самого початку чат виглядав як сарай? Ви не жартуєте?
– Ну звісно не як сарай, трішки краще, але це не відміняє того факту, що зараз Будинок Чату виглядає зовсім не так, як спочатку.
– А чи не можете Ви розповісти мені про розвиток чату?
– Тільки тоді, коли я напишу книгу. До речі, можеш звертатись на «ти».
– Гаразд, але чим я міг би допомогти?
– Чи не міг би ти перевірити мою книжку на наявність помилок, коли я її напишу? – сказав чоловік.
– Ну, я постараюсь. Коли ти її допишеш?
– Я не впевнений, але думаю, що десь через 2-3 місяці вона буде готова.
– Зрозуміло, буду чекати, – відповів я. – До речі, як тебе звати? Просто ти так несподівано розпочав розмову, що я забув спитати.
– Мене звати Станіслав. А тебе?
– Вітослав, приємно познайомитись.
– Взаємно.
– У мене тут питання.
– Яке?
– Якщо моя допомога зараз не потрібна, чому ти попросив мене про неї зараз?
– Просто, щоб потім не шукати людину, яка б мала час для перевірки моєї книжки.
– Вибач мене, але ти якийсь дивний.
– Я знаю, — сказав Станіслав і засміявся. – Така вже я людина.
– Що будемо зараз робити?
– Давай-но зіграємо у шахи?
– Гаразд.
Станіслав клацнув пальцями і на столі з’явилась дошка з фігурами.
– Ну що, розпочнемо. Попереджаю: я дуже добре граю у шахи, – сказав він.
– Ще подивимось, хто кого, – відповів я з запалом, адже давно не грав у шахи з сильним супротивником.
Через декілька годин рахунок був 4:6 на мою користь. Коло нас скупчився невеличкий натовп, який з захватом спостерігав за нашою грою. Опинитися в центрі уваги не було моєю ціллю, скоріше навпаки, я не хотів привертати увагу, але на той момент я зацікавився грою, тому майже не помічав людей довкола.
– А ти сильний супротивник, – сказав Станіслав. – Я навіть не очікував.
– Дякую за похвалу. Ти також непогано граєш.
– Шах і мат!
– Вітаю, ти виграв, – сказав я. – Ще одну партію?
– Ні, дякую. Щось я втомився. Піду відпочину.
– Як забажаєш.
– Наступного разу я тебе обіграю, — сказав Станіслав і потягнувся.
–Тоді коли знову зіграємо? – сказав я, підводячись з крісла.
–Можливо, завтра, якщо я не буду зайнятий.
Станіслав піднявся з крісла і клацнув пальцями. Усі створені ним меблі розчинились.
–Добраніч, Віто, — сказав він.
–Віто?
–Ну, скорочено від Вітослав буде Віто, хіба ні?
–Навіть не знаю, але нехай буде так, — сказав я і засміявся. Це скорочення справді було цікавим, адже воно було схоже на італійське ім’я. – Віто Корлеоне до Ваших послуг, сер.
–Ох! Доне Корлеоне, не вбивайте мене! Я принесу гроші завтра, я обіцяю!
–Завтра ти або принесеш гроші, або принесеш своє життя в жертву! Капіш?
–Капіш-капіш.
Ми обоє захлинулись сміхом. Я подивився на годинник і побачив, що зараз 20:31. Викликавши портал, я повернувся до себе у кімнату і ліг на ліжко. Раптом у кімнаті з’явився Дворецький.
–Сер, я згадав, що забув розповісти про ситуацію, коли отримали блокування, — сказав він. – Вибачте, що так раптово, але це дуже важливо, адже вже завтра Ви будете заміняти мене.
–А хіба у мене немає ще одного дня?
–На жаль, плани змінились. Так от, якщо Ви отримали блокування під час зміни, просто попросіть інших дворецьких замінити Вас, або можете поговорити з модераторами і, можливо, вони знімуть його до кінця Вашої зміни. Це все, а тепер я передаю свої обов’язки Вам на деякий час.
–Зрозуміло. Добраніч, Дворецький.
–Добраніч, сер, — сказав він і розчинився у повітрі.
–Тепер я дворецький. Був доном, став дворецьким, — сказав я і засміявся. Сценка з Станіславом була чудовою драмою, потрібно йти у актори.
Я хотів було поставити будильник, але помітив, що на моєму годиннику з’явився новий значок, схожий на капелюх. Натиснувши на нього, годинник відкрив програму і я побачив, що вона називається Куток Дворецьких.
–Доброго вечора, — написав я.
–Доброго, — відповіли дворецькі.
–Для чого використовується ця програма?
–Тут ми обговорюємо хто і коли вийде на зміну. Також можна попросити підмінити себе, якщо ти отримав блокування, — відповів мені один з дворецьких. – А ти той хлопчина, який буде підміняти Химородника, так?
–Так, це я. Коли я виходжу на зміну?
–О 6:00. Не запізнюйтесь.
–Я постараюсь. Добраніч.
–Добраніч.
Я ліг на ліжко, поставив будильник на 5:30 і почав думати. Дворецький у цьому світі навряд чи буде схожим на звичайного. Точно повинні бути якісь зміни, щось має бути не так. Адже у моєму світі немає червоних очей.
Розділ 4
Снився мені той чорний лист. Темна кімната і він посередині. Світиться і манить. Я хочу підійти, але ніяк не можу. Відчуття, що це щось дуже важливе, ніяк не може зникнути. Щось хапає мене за руку, за ногу. Бере за голову й починає відривати. Зі страху я прокинувся, вимкнув будильник і встав з ліжка. Декілька хвилин сидів і просто дивився в одну точку.
Одягнувши на руку свій годинник, я викликав портал і опинився в Залі Чату.
–Добрий ранок, сер, — привітався зі мною дворецький. – Ви прийшли трішки раніше, ніж я очікував, тому Вам прийдеться зачекати до 6:00.
–Доброго ранок,- відповів я. – Гаразд, зачекаю.
Через деякий час він знову підійшов.
–Моя зміна закінчена. Тепер настав Ваш час. Вдалого дня, — сказав дворецький, створив двері і вийшов через них.
У Зал Чату почали заходити люди. Я старався вітатися з усіма і виконувати свої обов’язки. У чоловіка в світло-зеленому костюмі впали окуляри. Я підняв їх і хотів віднести йому, але ніяк не міг його знайти. Вирішив знайти того чоловіка завтра й поклав окуляри в кишеню.
–Привіт, Вітославе. Працюєш? – запитав мене жіночий голос.
–Доброго ранку, міс, — відповів я Тетяні, адже це була вона. – Так, працюю. А Ви що тут поробляєте?
–Та так, нічого такого. Не знаю, чим зайнятись.
–Тоді чому б Вам не поговорити з кимось? Мене можете не брати до уваги, я на зміні, тому навряд чи у нас вийде діалог.
–Хороша ідея. Піду-но спробую. Ти не бачив чоловіка у зеленому з окулярами?
–Бачив, а Ви щось від нього хотіли?
–Це злодій! Він украв у мене окуляри! Можливо, ти забрав їх у нього?
Щось мені підказало, що потрібно збрехати.
–Ні, ніяких окулярів я у нього не забирав. Перепрошую, міс.
–Ну нічого. Вдалого дня! – сказала Тетяна, поцілувала мене у щоку і побігла у один з коридорів.
–І Вам, — промовив я услід і почервонів.
До Зали Чату зайшов Станіслав. Озираючись навколо, він ходив по Залі, когось шукав.
–Доброго ранку, сер, — привітався я з ним.
–Віто! Ось де ти, а я тебе шукав.
–Ти щось хотів?
–Та я тут з книжкою ніяк не можу розібратись. Ходімо, ти мені допоможеш, — сказав Станіслав і повів мене у коридор. Там він різко накинув на мене якесь покривало і тихенько прошептав на вухо: — Ти забрав окуляри у чоловіка в зеленому костюмі?
–Ти про що?
–Окуляри, Віто! Це допоможе тобі вибратись звідси. Вони сховають тебе від червоного ока. Я ж знаю, що ти бачив його і чорний лист! Чорний лист! Не забувай про нього, рвися, інакше залишишся назавжди. Як я залишився. Я був тут з самого початку і майже у кожного питаю за ту книжку. Ти – перший, хто відгукнувся на допомогу. Усі інші – не тільки не хотіли допомагати, а й іноді не бачили мене. А тепер йди і поводь себе, неначе нічого не сталось!
Він виштовхнув мене з коридору й зник. Кому довіряти? Я вибрав Станіслава. Сам не знаю чому, але чомусь він викликав більше довіри, ніж дворецький. Я вирішив продовжити свою зміну і намагався поводити себе так, як і казав Станіслав, і як я вирішив поводити себе ще з самого початку – обачно і так, неначе усе нормально. Люди дивились на мене і майже кожен питав за чоловіка у зеленому. Я відповідав, що бачив його, а за окуляри нічого не знаю. Схоже, що він справді якась важлива особа, і, можливо, саме він, а точніше його окуляри, допоможуть мені вийти звідси.
За цих декілька днів, а особливо під час своєї першої зміни, я бачив дуже багато цікавих речей. Перше, що я помітив, як тільки розпочав свою зміну, — підлога прогиналась. Це було типу сипучих пісків. Деякі особи так довго стояли на одному місці, що «вросли» у підлогу аж по коліна, але схоже, що їх це не дуже хвилювало. Вони спокійно спілкувались з іншими, а ті неначе й не бачили ніяких проблем.
А одного разу всі люди неначе задубіли. Ніхто не рухався близько десяти секунд, усі просто дивились на одну стіну. Я там нічого не бачив, але вирішив не виділятись і через п’ять секунд відвернувся, адже відчув, як мої очі червоніють. Цей біль був нестерпний, неначе моє око хтось смажив на сковорідці. З часом біль пройшов, але по боках бул ще трішки червоного.
Ще була історія з хлопчиком. У Залу Чату зайшов хлопчик років шести і просто гуляв. Я з ним привітався, він подивився на мене, але очей не було. Були тільки дві чорні цятки, як у малюнках. Він усміхнувся – усмішка була чорна, як смола. Я заплющив очі і відбіг від нього. Розплющивши, я ще декілька секунд бачив цю страшну картину, а як тільки вона зникла, то відчув вібрацію на руці. Піднявши свою руку, я побачив, що хтось хоче зв’язатись зі мною через годинник. Відповів на дзвінок, і переді мною з’явилась тривимірна голограма Химородника.
–Добрий вечір, сер. Ну як Ваш перший день? – запитав він, усміхаючись.
–Добрий, сер. Чудово. А Ви як?
–Прекрасно, відпочинок – усе, що мені треба було. Я вже доволі старий дворецький, але ще ніколи не брав відпочинку.
–Я дуже радий, що почуваєтесь добре, але коли Ви повернетесь?
–Щось трапилось? – насторожено спитав він.
–Просто без Вас тут якось пусто. Також Ви могли б розповісти мені про якісь цікаві речі, яких я ще не знаю.
–Ох, а я думав, що Ви погано виконуєте свою роботу. Ну нічого, як тільки я повернусь, то все Вам покажу. Обов’язково!
–Я запам’ятаю це! А поки що відпочивайте, пане Дворецький.
–Добраніч, сер, — сказав Химородник, а потім прошепотів так, що я ледве почув: — Надіюсь, цей бовдур нічого такого не бачив. Це місце розвалиться, якщо він звідси втече.
Я спробував не реагувати на те, що почув, і подивився на годинник, де показувало 19:58. Переді мною з’явився портал, і звідти вийшов чоловік з білою пов’язкою.
–Добрий вечір, сеньйоре, — сказав він і простягнув мені руку.
–Добрий, — відповів я і потиснув йому руку. – Ви прийшли на зміну?
–Так, Ваша вже закінчилась. Можете повертатись у своє житло.
–Добре, вдалої зміни.
–Добраніч, сеньйоре.
Потрапивши у свою кімнату, я захотів трішки зайнятись спортом, але мій годинник задзвонив. Як тільки я відповів на дзвінок, переді мною з’явилась тривимірна голограма Станіслава.
–Віто! Який чудовий вечір!
–Привіт. Ти щось хотів?
–Так. Чи не міг би ти зараз з’явитись у Залі Чату?
–Навіщо? Трапилось щось погане? – схвильовано запитав я.
–Усе нормально, просто мені нудно.
–Гаразд. Зараз прийду, — сказав я і видихнув з полегшенням.
–А престо, Віто!
Я створив портал у Зал Чату і пройшов через нього.
–Бонасера, Віто! Ну що, зіграємо у шахи? – сказав Станіслав, підходячи до мене.
–Ні, давай у щось інше.
–Тоді давай зіграємо у карти?
–Не проти, — сказав я.
–Це добре. Цього разу я виграю.
–Не кажи «гоп» доки не перескочиш.
Станіслав клацнув пальцями – і перед нами з’явились два крісла, круглий стіл, на якому стояла тарілка з фруктами, а біля неї колода карт.
–Сідай, — сказав він.
Я сів у крісло, узяв у руки колоду карт і почав її тасувати.
–У що саме будемо грати? – запитав Станіслав?
–Що забажаєш, те і будемо грати, — відповів я.
–Тоді, можливо, зіграємо у «Дурня»?
–Зіграємо і виграємо!
–Гаразд. Я роздаю.
Станіслав поглянув на мене, і його очі засвітились зеленим.
–Я навчився телепатії! – почув я у своїй голові. – Тільки під час процесу балакаю італійською, але це нічого. Слухай мене уважно і дивись так, неначе я тобі це кажу вголос. Одягни окуляри перед сном і не знімай, навіть якщо вже не зможеш терпіти. Поки я не дам тобі книгу, ти не повинен їх знімати.
Очі Станіслава стали нормальними.
–Ну що, розпочинаємо. У тебе є козирі? – спитався він.
–Нема, а у тебе?
…
Через деякий час рахунок був 11:9 на користь Станіслава.
–А ось це тобі шістки на погони, — з радістю сказав він. – Я ж казав тобі, що відіграюсь.
–Відігрався, тут і не посперечаєшся.
–Ще одну партію?
–Ні, дякую, — сказав я. Щось втомився програвати.
–То ти вже йдеш? – запитав Станіслав?
–Саме так. Спати хочеться.
–Арівідерчі, Віто, — сказав Станіслав і смішно вклонився. – Не забудь про ці «партії». Добряче подумай про кожну з них.
–Добраніч, — сказав я посміхнувшись. Я зрозумів, що саме він мав на увазі. Потім відкрив портал і пройшов через нього.
Повечерявши неймовірно різноманітною їжею (суп, стакан води і батончик), я ліг на ліжко. Пролежавши десь з пів години, зрозумів, що не дуже хочу спати, тому вирішив трішки повіджиматись, щоб хоч якось витратити енергію. Зробивши п’ять віджимань, я впав, адже ніколи до цього не займався спортом. Трішки відпочивши на підлозі, я встав. Окуляри! я дістав їх з кишені. На вигляд вони були схожі на звичайні, але якщо направити їх на світло, то видно якісь дивні спіралі зі знаками на скельцях. Мені не хотілось одягати їх, але ще більше не хотілось залишатись тут. Усі «пригоди», які мені трапились, чудово відбили бажання залишитись.
Я одягнув окуляри і відчув нестерпний біль. Він був схожим на той, який я відчув, коли дивився на ту стіну під час зміни. Мені неймовірно хотілось зняти їх з себе, але я знав, що це єдиний вихід звідси. Прилігши на ліжко, я помітив, що кімната зменшилась. Вона неначе давила на мене. З’явилось червоне око і два дворецьких біля нього. На лобі у дворецьких було жовте око, з якого йшло світло. Мені хотілось туди поглянути, але я заплющив очі й вхопився за ліжко.
–Зніми їх, – сказав жіночий голос. Вони тобі не допоможуть. Тебе обманули. Ці окуляри зроблять тільки боляче. Ніхто тебе не скривдить. Якщо ти не викинеш їх, то осліпнеш назавжди.
Я не відповідав і намагався заснути.
–Викинь їх негайно! – починав злитись жіночий голос. – Ти не розумієш, якої шкоди вони тобі заподіють! Якщо ти знімеш їх, то отримаєш все, що тільки забажаєш!
–Я не вірив і просто лежав з заплющеними очима.
–Відкрий хоч очі, дитя! – кричав на мене голос. Подивись на ту, кого ти кривдиш своїми діями. Подивись, кого ти вбиваєш!
Мені захотілось розплющити очі, але я переборов себе й так лежав із заплющеними очима. Якщо вони не доторкнулись і не зняли окуляри до сих пір, значить, нічого не можуть вдіяти, саме тому так заманюють мене!
–Ти зробив свій вибір. Відкрий очі й подивись на нього.
Я не піддався цій провокації й заснув. Уві сні знову бачив цей чорний лист. Тільки цього разу я міг до нього добігти. Узяв його до рук і відчув нестерпний біль у грудях. Хтось проштрикнув мене наскрізь! Я бачив, як б’ється моє серце на шпазі. Кров капнула на чорний лист, і нарешті символи, які я ніяк не міг зрозуміти, перетворились на букви. «Ти знищив його» — писалось там. Перед очима починала з’являтись посмішка. Її поява нагадала мені про око, але була одна дуже важлива різниця – у посмішки був відсутній червоний колір. Тільки зелений.
Прокинувшись, я побачив темний силует біля себе. Він наказав негайно з’явитись в Залі Чату. Я телепортувався туди і побачив, що там стоять усі, з ким я познайомився за ці декілька днів. Вони виглядали як статуї з піску. Раптом переді мною з’явився Станіслав і протягнув мені величезну книгу з золотою обкладинкою, на якій були дивовижні візерунки, вишиті срібною ниткою, а посередині – величезна мідна печатка із зображенням якогось дивного символу, дуже схожого на один з тих, які були зображені на чорному листі. Він сказав, що у мене все вийшло. Я взяв її до рук і розгорнув. Хотів було почати читати, але різко все зникло і я прокинувся у своїй кімнаті з книжкою у руках. Розгорнувши її, я побачив там вкладену берестяну грамоту, на якій починало з’являтись посилання. Це посилання того чату. Я вибіг на вулицю і спалив цю берестяну грамоту.
Під час горіння було добре чутно, як багато голосів сказало «Дякую». Схоже, що я не перший потрапив у той світ. Але я точно був останнім.
Русінчук Андрій, учень 10-А класу НВК «ЗОШ I-III ст. № 3-ліцей» м. Володимир
***
Мандаринчик
Наближався Святвечір. Яскравими вогниками виблискувала ялинка. За вікном сутеніло. Хоча мороз прикрасив шибки неймовірними візерунками, придивившись, можна було помітити, як місячне сяйво розсипало свої прикраси.
У хаті було тепло. Мама з дев’ятирічною Наталкою метушилася, накриваючи на стіл і розставляючи дванадцять пісних страв. Василькові було всього два роки, але він намагався чимось допомогти. Усі чекали тата, який запізнювався, і не вперше. Через це Наталочка не мала такого святкового настрою, як зазвичай.
Тато став настільки заклопотаний, що не знаходив часу на вечірні посиденьки з дітьми, на казку чи просто поцілунок на ніч. Він днями й вечорами пропадав на роботі, повертався втомлений і роздратований, без сюрпризу від зайчика, якого так чекав Василько. Та й у мами очі посмутніли. Не було з ким дівчинці поділитися своєю мрією.
Рипнули двері і в кімнату зайшов усміхнений тато. Він радо привітав родину й усі сіли до столу. Помолившись Богу, стали пригощатися. Василькові припала до смаку кутя, а Наталочка ласувала солодкими пиріжками. Заколядувавши та прибравши зі столу, сім’я пішла спати.
Наталочка подивилася на зірочку, яка моргнула крізь вікно, про щось тихенько попросила й тільки потім опустила голову на подушку.
А вранці, ледь прокинувшись, дівчинка допомогла братику одягнутися і вони вийшли до ялинки. Там стояли пакунки. Подарунки! Наталочка допомогла Василькові зняти обгортку із великого автомобіля, в якому можна було їздити, що і зробив малюк, голосно натискаючи на клаксон. Дівчинка тремтячими від хвилювання руками почала відкривати свій подарунок – коробку, в якій чомусь були дірки. Як же здивувалась Наталочка, коли маленьке руде кошенятко солодко позіхнуло, вискочило із коробки, підскочило до великого пакета, розсипавши по підлозі мандарини, стало гратися ними, як м’ячиками! А в дверях стояли мама з татом.
– Татусику! – верескнула дівчинка. – Різдво здійснило мою мрію – я так хотіла котика!
– А ввечері буде ще казочка, – змовницьки підморгнувши, прошепотів тато.
Мерщій до столу, – турботливо пригорнула дітей мама. Нас ще чекає чимало Різдвяних сюрпризів.
Котика назвали Мандаринчиком. А Василько і Наталочка вірять, що на Різдво відбуваються справжні дива і здійснюються мрії.
Михальчук Дарина, учениця 6 класу Годомицького ліцею Колківської селищної ради Луцького району
***
Намисто із краплинок роси (легенда)
Хто хоч раз побував на Волині, ніколи не зможе забути чудового краю, сповненого краси природи, обвитого міфічною загадковістю його виникнення. Ще прабабуся моя розповідала старовинну легенду, яка й досі на устах багатьох поколінь і тривожить душу кожного, хто хоч раз почує її.
Серед непрохідних лісів, де, здається, оживають Лесині персонажі «Лісової пісні», причаїлося невеличке село. Воно було схоже на інші: такі ж хати з дерева та глини, вкриті соломою, вузенькі вулички, що потопали у розмаїтті дерев, журавлі над криницями…
В одній із тих хатинок жив чоловік із дружиною, була в них єдина дочка з незвичайним іменем Свілина. Струнка, мов билиночка, здається, сам вітер міг її підняти і понести, білолиця, як лілея, ясноока, наче світлий день, а що вже працьовита, немов та бджілка: то в полі, то в саду, то вже на коромислі воду несе, то вишиває з голкою біля віконечка. А що вже за рушники створювала! Із сусідніх сіл приїжджали, аби перейняти ті дивовижні узори.
Славилася Світлина і своїм мелодійним голосом. Бувало, сяде в лісі на галявині й заведе пісню, аж сама природа завмирає, прислухаючись до дзвінкого голосу, навіть птахи стихнуть на мить, аби не перервати того співу.
Дуже дівчина любила свій край: шум лісів, шепіт води, різнобарв’я квітів – усе було рідне й миле її серцю. І здається, що кожна гілочка, кожна травинка знали Світлину й горнулися до неї. Часто з подругами прибігала до річки, аби у кришталевих водах помилуватися білими лілеями, що підступали аж до берега.
У чарівну вроду Світлини закохувалося багато місцевих парубків, та вибрала поміж них одного: світлочубий Іван полонив серце дівчини веселою вдачею та добрим серцем. Усе готовий був зробити для своєї коханої, навіть зірку з неба дістати. А ще пообіцяв, що подарує їй намисто, зібране з вранішньої роси, бо тільки таке личить справжнім красуням.
Одного разу, як і зазвичай, святкували Івана Купала. Це було вже пізньої ночі. Дівчата дістали з-за пазухи приготовлені свічі, запалили їх, приліпили кожна до свого вінка і пустили на воду. Поплило їх десятки із золотистими вогниками, вирішуючи дівочу долю. А свій вінок Світлина сплела по-особливому трепетно цього разу: із червоних маків та синіх волошок, ще й стрічкою перевила. Вона пильно стежила за віночком, що повільно відпливав від берега, але раптом почав крутитися на місці, а потім пішов під воду. Хвилюванню дівчини не було меж: адже це віщувало якесь лихо. Проте, підбадьорена подругами, побігла до багаття, яке розвили парубки. Узявшись за руки, пари стрибали через вогнище, а згодом хтось із юрби запропонував йти на пошуки квітки папороті, яка нібито зацвіла цієї ночі. Бажаючих виявилося мало, але сміливу Світлину це не злякало.
Навіть не помітила, як залишилася наодинці серед темних дерев, що обступила її з усіх боків. Не чула й криків, як гукали й шукали її дівчата та Іван, а коли угледіла вдалині вогні, що наближалися, сміливо попрямувала до них. Як же забилося серце дівчини, коли помітила, що до рідного селища наближаються чужинці, яких упізнала по зброї та мові. Уже не раз вони спалювали навколишні села, цілі родини.
Єдине, чого хотіла у цей момент, відволікти ворогів та не дати їм підійти до села. Чудодійним співом привернула їх увагу, а ті, немов зачаровані, попрямували за нею. Прокрадаючись непрохідними хащами, дівчина співала, а її пісня заманювала чужинців усе далі й далі, і єдине, чого просила у Бога Світлина, порятувати рідний край. Чомусь згадала і про те намисто із краплинок вранішньої роси, яке обіцяв їй коханий, і в ту ж мить розлилася дівчина міріадами крапель і могутньою хвилею накрила ворогів, сховавши їх під водою.
Із тих пір на місці, де дівчина віч-на-віч зустрілася востаннє з чужинцями, утворилося неймовірної краси озеро, чисте, немов вранішня роса, і зветься воно Світязем. А назву таку отримало тому, що утворилося з двох слів: імені вродливої дівчини Світлина та її виклику ворогам «зась».
Ця історія нехай для кожного стане прикладом вічної любові до рідного краю, землі, на якій народився, адже це те найдорогоцінніше, що кожен має берегти й передати нащадкам. Тож нехай те, що збереглося в пам’яті людей, залишить слід про землю моїх пращурів!
Клець Софія, учениця 6 класу Нововолинського ліцею № 2 Нововолинської міської ради Володимир-Волинського району
***
Вірю в тебе, Україно (Есе)
«Так держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то у нас була б достойна держава». Як глибоко ввійшли в мою душу і серце слова геніальної Ліни Костенко, які є дуже актуальними у такий трагічний та неоднозначний для усієї країни час. Час рішучих змін, боротьби за єдність, суверенність та незалежність нашої України, яка вийшла на фінішну пряму такої довгожданої та вистражданої європейської інтеграції. Мене переповнюють почуття невимовної гордості за свій нескорений народ, цвіт якого не побоявся і ціною власних життів та здоров’я зумів вдихнути у наші серця віру у краще європейське майбутнє нашої країни. І саме у Києві, нашій столиці, серед ворожих куль, диму пожеж, рік крові наших героїв, серед колючої бруківки, яку не раз доводилося розбивати голими руками, на барикадах, що стали символом нескореності та непереможності України, було виборене право українців обрати європейське майбутнє. На превеликий жаль, ця величезна, історична перемога Євромайдану затьмарена трагічною загибеллю, вічно живої у наших серцях, Небесної сотні. саме ці герої, відчули необхідність змін у державі, яка перетворилася у диктатуру олігархічних кланів, вони виконали свій святий обов’язок перед Україною, своїм народом. І як писала Ліна Костенко, відчули що держава – це кожен її громадянин і від нас залежить в якій країні ми будемо жити завтра. Вічна пам’ять про героїв ніколи не згасне у наших серцях і ми маємо стати гідними продовжувачами розпочатої ними справи. Нам, українцям, потрібно відчути свою силу, скинути клеймо меншовартості, що віками намагалися нам поставити вороги. Ви запитаєте, що я чекаю від ступу України до Євросоюзу? Відповідь дуже проста, я мрію успішно закінчити школу, отримати якісну, професійну освіту, щоб в майбутньому принести користь своїй державі. Я хочу, щоб в Україні був європейський рівень життя. Щоб старенькі дідусі та бабусі не рахували кожну копійчину від пенсії до пенсії, а отримували достойну соціальну виплату, належне медичне обслуговування. Я свято вірю в те, що зменшиться рівень безробіття, сотня, тисячам українцям не доведеться виїжджати за кордон в пошуках кращого життя, при цьому покидаючи своїх маленьких дітей, немічних батьків і загалом свою рідну землю. А найкращі українські вчені, науковці, лікарі, будівельники повернуться в Україну і їхня праця буде достойно оцінена і вони зможуть зробити свій вагомий внесок в розбудову Батьківщини. Дітки-сироти обов’язково будуть виховуватися у повноцінних сім’ях, та будуть огорнені теплом та любов’ю. Лікарні країни будуть оснащені найновішими апаратами та ліками, які будуть доступними для кожного. Покращиться життя людей з особливими потребами і вони будуть відчувати фінансову та моральну підтримку з боку держави. А головне буде мирне небо над нашими головами, де ніколи діти не знатимуть жахіть війни та голоду, ніколи не почують вибухів снарядів та градів. Славетна українська культурна, літературна спадщина буде високо оцінена серед країн світу. Ми самі навчимось берегти свої історичні пам’ятки, звичаї, обряди, примножувати славу нашої країни. Я переконаний, що це не утопія, а реальне майбутнє України. Ось такою я бачу нашу державу в складі Європейського союзу, але для цього потрібно прикласти максимум зусиль, знань та праці. Не чекати допомого зі сторони, а самим розбудовувати державу, в якій будуть панувати засади демократії, а життя та здоров’я кожного громадянина будуть найвищою цінністю. Нехай «Ода радості» звучить у нашій вільній, єдиній, незалежній, могутній Україні і поряд з жовто-блакитним стягом замайорить прапор Євросоюзу. І кожен із нас зможе з гордістю сказати – «Я – європеєць і я – українець».
Шлемко Денис, учень 8 класу ЗЗСО I-III ступенів № 8 м. Ковеля
***
Попі і Пончик в країні чудес
Привіт, мене звати Попі. Я дуже люблю школу, та друзів у мене мало! Ніхто не хоче зі мною дружити, тому що вважають мене некрасивою! Напевно, людей відлякує те, що я не така, як інші. Я в окулярах і не з багатої сім’ї. але я не засмучуюсь через свою зовнішність, адже я вірю в чудеса! хоч мені вже дев’ять років, я не соромлюся цього. Я мрію про те, щоб в один момент перетворитися на справжню красуню.
…Коли того дня Попі прийшла до школи, час минув дуже швидко, і залишався лише один урок – хімія. Коли продзвенів дзвінок, Попі дуже швидко встала біля парти, щоб привітатися з учителькою хімії.
– Настав час хімічних експериментів, – пошепки мовила Попі.
– Дослід номер один, – сказала вчителька і записала на дошці.
Коли закінчився урок хімії, усі діти почали збиратися додому. Та, звісно ж, Попі мала залишитися й прибирати клас. Дівчинка замислилася про те, що мало часу проводить з родиною, адже батьки дуже багато працюють, а бабуся та дідусь живуть далеко і приїздити часто вони не мають змоги. А як добре було б зібрати всіх разом, щоб повечеряти…
Попі на мить відвернула погляд убік і побачила засохлу краплину суміші, що лишилась після уроку хімії…
Попі підняла краплю, а та засяяла. Від яскравого сяйва дівчинка міцно заплющила очі. Коли Попі отямилась, то була вже не у школі. Дівчинка була вкрай здивована, адже те місце, де вона знаходилась було схоже на чарівне містечко фантастичних тварин. Звісно ж, Попі стала розглядати все навкруги та запитувати оточуючих її істот, як їй потрапити додому. Але їй ніхто не відповідав. Тварини боялися, адже ніколи не бачили людини. Раптом Попі побачила маленького кругленького котика, з яким ніхто не розмовляв так само, як і нею. Дівчинка підійшла до нього й присіла поруч. Вона запитала:
– Чому ти тут сам? Ти дуже милий…
Маленьке створіння відповіло:
– У мене немає ні дому, ні мами з татом, я тут зовсім сам…
– Тоді я заберу тебе додому!
Вона взяла диво-котика на руки й ніжно загорнула у свою кофтинку. Потім додала:
– Я буду називати тебе Пончиком.
Попі навіть забула, що має повернутися додому, хоч зовсім не уявляє, як це зробити. Вона вирішила, що треба десь переночувати. Дівчинка зробила дуже гарний будиночок з сухого гілля та листочків.
Почувши галас, Попі прокинулась і вийшла з будиночка. Вона побачила дивних істот, які наближалися до неї. Дівчинка запанікувала, але Пончика будити не захотіла, адже вважала, що в разі небезпеки швиденько візьме його на руки й віднесе в безпечне місце. Та коли дивні створіння підійшли ближче, т Попі зрозуміла, що їх боятися не треба. Попі вирішила піти до будинку й знову поринути в казковий сон. Та коли вона відчинила двері будиночка, то побачила Пончика, який дивився на неї милими оченятами.
– Чому ти не спиш?
– Мені не спиться, я хочу їстоньки! – відповів Пончик.
Дівчинка подивилася навколо, побачила на дереві великий фрукт і схопила його рукою, але не змогла відірвати. Він був дуже міцно прикріплений. Попі смикнула сильніше і впала на траву разом із фруктом.
Коли Попі подивилася на долоні, вона побачила пухнасту тваринку, яка наляканими очима дивилася на дівчинку. Попі пішла і посадила тваринку на дерево. З її поведінки було зрозуміло, що істота дуже стривожена й зовсім не рада зустрічі, але Попі не надала цьому значення.
Вона вирішила прогулятися й пошукати їжу для Пончика. Та Пончик не відпускав її саму і вирішив піти разом із нею. Вони гуляли та згодом знайшли їжу, яка називалася ралісса, і підкріпилися.
Коли вони повернулися додому, одразу пішли спати, адже день був насичений.
Був гарний і сонячний ранок. До них прилетіла пташка, сіла на підвіконня й заспівала: «Цінь-цінь, інь-цінь!». Попі почула чарівний спів і прокинулася. Звісно ж, згодом за нею прокинувся й Пончик. Коли вони разом вийшли надвір, то їх чекав неприємний сюрприз: скрізь сиділи маленькі тваринки зі зброєю. Попі впізнала їх – це були тваринки, одну з яких дівчинка вважала їжею і хотіла зірвати з дерева. Пончик сказав:
– Ці звірята називаються Робосуми. Вони перетворюються з милих створінь на роботів, коли їх потривожать. Зазвичай мешкають на деревах і є мирними істотами. Думаю, що ти добряче налякала їхнього представника, і вони об’єдналися для захисту.
– Як нам врятуватися? – перелякано запитала Попі, – Це, напевно, кінець…
Робосуми кожної секунди ставали злішими й швидшими, усе ближче й ближче сунули до їхнього будиночка. Щомиті ставало все страшніше й страшніше…
Попри неймовірний страх, Попі й не думала здаватися. Вона взяла гілку й прикріпила до неї гострий камінь, примотавши його стеблом сухої трави, тоді взяла зброю в руки й здійняла її високо вгору. Це ще більше розізлило робосумів, які перетворилися на залізних істот. Ще мить – і розпочнеться справжня битва.
Раптом Пончик вибіг перед дівчинкою:
– Зачекай, Попі! – швидко промовив він. – Ти знаходишся у чарівній країні, і тобі зброя не потрібна. Ти володієш супер силою і можеш змінювати світ своєю думкою!
Почувши це, Попі різко відкинула зброю і змахнула руками. Військо робосумів припинило свій рух і здивовано поглянуло на дівчинку. У її руках виблискувала яскраво-рожева навіпрозора куля. Попі показала долонями на робосумів – куля почала рухатися на них, тоді долетіла до робосумів і …зникла. Залізних істот огорнув рожевий туман, вони почали перетворюватися знову з металевих роботів на пухнастих створіння, їх злі обличчя ставали все більш безпорадними, а очі ласкавішими. За мить військо робосумів було перетворено на фрукти, які встеляли травичку навколо будинку. Вони поступово піднімалися в повітря і відлітали до своїх домівок – на дерева. Боротьба закінчилася, навіть не розпочавшись.
Попі раптом згадала, що вона вже досить довго тут і їй потрібно повертатися додому. Дівчинка попросила Пончика , щоб він допоміг знайти їй вихід з чарівної країни, і вони вирушили в подорож.
Попі розплющила очі й побачила краплинку на долонях, яка втратила свй блиск. Дівчинка озирнулася й зрозуміла, що вона знаходиться в шкільному кабінеті хімії. Раптом до кабінету зайшов її татко і сказав:
– Доню, ходімо додому, до нас прийшли гості!
Задоволена Попі схопила рюкзака й обійняла татка. Вони швидко бігли додому, щоб не затримувати гостей. Коли тато відчинив двері будинка, Попі помітила взуття бабусі й дідуся. Вона дуже зраділа і відразу, як зняла з себе верхній одяг, побігла на кухню. Там сиділи бабуся й дідусь з подарунком в руках. Бабуся промовила:
– Це тобі, моя квіточко! Цей подарунок від нас з дідусем. Відкривай!
Попі трішки підійняла кришку картонної коробки – звідти вистромилась маленька мордочка котика. Котик ледь помітно підморгнув. Попі зрозуміла, хто це. Бабуся лагідно сказала:
– Його звати Пончик!
Гудим Софія, учениця 3 класу НВК «ЗОШ I-III ст. № 3-ліцей» м. Володимир
***
«Новорічне диво»
Тата свого я не пам’ятаю. А маму мою звали Весна. Люди заходили у наш тісний вольєр і приносили їжу. Вони промовляли: «Ходи їсти, Весно». Спочатку я навіть не помічав, що у вольєрі так холодно. Може, через те, що кожен із нашої галасливої ватаги хотів першим полизькати мамине молоко. А може, через те, що уночі я відчував тепло від пузика найближчого братика чи сестрички. Холод поселився у нашому домі тоді, коли нас залишилося троє. Мама Весна, я і сестричка. До того майже щодня у вольєр заходили люди і кудись забирали одне щеня. Забрали навіть братиків із порваними вушками. Звичайна справа у нашій сім’ї – відвойовувати найзатишніше місце біля мами. Вона розповідала мені, що у них з’явилися господарі. Спокійний голос мами свідчив про те, що хвилюватися нема причин. Сама думка про майбутнього господаря заворожувала. Я, як і всі б на моєму місці, мріяв, щоб мене забрали.
Настав новорічний вечір. Він був би звичайним, якби не тітонька-господиня, яка зранку розмовляла з кимось по телефону. Це від неї я почув, що у цю ніч трапляються дива. У дива не дуже віриться, коли страшенний холод. А ще не спиться.
Варвара – звичайна дівчинка. І незвичайна. Бо живе біля моря. І замість дитсадочка ходить з мамою на прогулянки до моря. Зрідка до них долучається тато.
Серед скель заховалося кілька чепурних будиночків. Шкода, що у цю святкову пору не почуєш у них дитячого галасу. Варі стає сумно від цього. Не радують навіть і прибрана сосонка, і загадкові новорічні вогники.
Варя давно писала листа до Діда Мороза. У ньому дівчинка поділилася найпотаємнішим бажанням. От так дістала із самого сердечка і написала: «ХОЧУ МАТИ СОБАКУ. ХОЧУ МАТИ ДРУГА».
Бо Варю втомила тишина. І за дзвінке «гав-гав» вона ладна була віддати всі подарунки. Серце підказувало, що у цю незвичайну ніч станеться диво.
І воно сталося.
Мама досмажувала котлети, тому тільки відмахнулася, коли пролунав телефонний дзвінок. Відповів тато. Він обмінявся з кимось кількома короткими фразами, надягнув куртку і вийшов у ніч.
Все відбулося так швидко, що я нічого не зрозумів. Але носу моєму можна було довіритися. Тому що він ніколи не підводив мене. Я обережно висунув голову із затишного кубельця, у яке ненадовго перетворилася людська куртка. Приємно пахло смаженим м’ясом. «Це сталося! Нарешті! У мене буде господар!»
Варвара сторожко виглядає з-за маминої спини і бачить на порозі тата. Він підтримує у куртці згорточок, потім поволі відкриває блискавку… І усі помічають чорну продовгасту мордочку із оксамитовими трикутничками вух і вуглинками очей.
– Ого-го! Хто тут у нас! – вигукує мама і усмішкою ділиться із Варею. Варвара знаходить сили прошепотіти:
– Це чудо. Дякую, Діду Морозе. У мене є друг.
Цуценя жваво обнюхує Варині шкарпетки, а дівчинка боїться поворохнутися. Це був сон! ранок 1 січня подарував мені ім’я. Я – Курц. Улюблений ягд-тер’єр у приморському поселенні. Мій дзвінкий голос упізнають тут усі.
У цей передноворічний вечір ми втретє нагадаємо собі, що дива трапляються. Трапляються із тими, хто у них вірить. Нашою родиною перевірено.
Потапова Варвара, учениця 3-Г класу ЗЗСО «Ліцей № 1 м. Ковеля»
***
Як зайчик друзів вибирав
Одного разу бігло сіреньке зайченятко. Гульк, а перед ним річка. Заглянуло воно в річку, дивиться: «Ах, який красень» – сказало зайча: «піду шукати друзів». Іде воно, іде, а біля куща сидить Їжак.
– Привіт, зайчику, чим я можу тобі допомогти? – спитав зайчика Їжак. Нічим, взагалі. Вибач, я шукаю собі друзів, але ти мені не подобаєшся, ти колючий і з тобою ніхто не буде дружити, – сказав зайчик.
Після таких слів їжачок образився на нього, а зайчик-пострибайчик побіг шукати ще когось, щоб стати йому другом, гратися і веселитися.
Подався зайчик до озера, бачить, бобер точить дерево. Підійшов заєць до бобра, та й каже: «Ні, ти звісно красивий, але хвіст у тебе як лопата. Навіщо мені такий друг? Ні, я з тобою не дружитиму». Та й подався далі.
Іде він лісом і бачить, що на дереві щось рухається. Це була білочка. Зайчик їй каже: «Ти мені не подобаєшся, т занадто руда і їси лише горіхи та жолуді. Я з тобою дружити не буду».
Уже почало сутеніти, як зайчик побачив красеня-лиса. Підійшов він до нього і каже: «Ти такий м’якенький і красивий, як я. Будеш моїм другом?» Лис хитро посміхнувся і раптом сказав грубим і злим голосом: «Час вечері. Іди сюди косоокий, будеш моєю вечерею». Кинувся зайчик тікати, а перед ним річка. Кінець зайчику-побігайчику, та бачить заєць, пліт по річці пливе, а на ньому сидять всі звірятка, яким зайчик відмовив у дружбі: бобер, їжак і білочка. Каже бобер: «Білочко, їжачку, за моїм сигналом нападайте на лиса і лупцюйте його, а я заберу косоокого на пліт».
Так врятували звірята гордого зайчика, а він зрозумів, що друзів потрібно вибирати не по красі, а за вчинками.
Храновська Анастасія, учениця 3-Б класу Володимир-Волинської ЗОШ I-III ступенів № 5 імені Анатолія Кореневського
