Її знають у різних куточках Волині. Тетяна Галькун — черкащанка, що стала волинянкою, має особливий талант. Її пензель сонячний, світлий, як і її картини, які вона творить упродовж десятків літ.
Пропонуємо вашій увазі сценарій мистецької години для учнів 5-7 класів про народну художницю України Тетяну Галькун – майстриню живопису, глибоко національну не лише за своїм походженням (з роду славнозвісних Білокурів), а й за суттю, за своїм ставлення до рідної землі, до традицій її людей.
Укладач: О. Романюк
Відповідальна за випуск: Н. Граніч
© Волинська обласна бібліотека для дітей
Обладнання: проектор, програвач CD дисків.
Рекомендації: читці – хлопчик і дівчинка одягнуті в національному вбранні.
Для уривків із твору «П’ять штрихів до портрету» – театралізоване читання.
Декорації: мольберт; палітра; українські рушники; стіл, накритий вишитою скатертиною; лавка.
На екрані демонструються фото із виставок та презентацій;
віртуальна виставка картин художниці.
Ведуча 1:
Народну художницю України, професора Інституту мистецтв Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки нема потреби широко представляти.
Її знають у різних куточках Волині. Тетяна Галькун — черкащанка, що стала волинянкою, має особливий талант. Її пензель сонячний, світлий, як і її картини, які вона творить упродовж десятків літ.
Ведуча 2:
Понад сорок років тому після закінчення Київського художнього інституту Тетяна приїхала на Волинь. Тут вона здобула визнання, шану, була учасницею багатьох зарубіжних, регіональних і обласних виставок. Дарувала людям тепло та радість своїх картин на персональних виставках.
Звучить: Матвієнко Н. Що ж бо і це за село [Звукозапис] / Ніна Матвієнко // Золотослов . – 1995 . – 1 CD : зв., 12 см.
Ведуча 1:
Її бабуся Параска, по татовій лінії, походить із знаменитого роду, який дав світовій, українській культурі самобутню малярку Катерину Білокур. А її брат Терен Білокур був відомим на Черкащині іконописцем, ікони якого зберігаються в Уманському музеї. Тож цілком зрозуміло звідки у Тетяни Галькун, яка народилася у віддаленому від райцентру селі Ропотуха на Черкащині, з дитинства жевріло бажання стати художником, а не артисткою чи співачкою. Вона, до речі, мала такий голос, що доводилося вибирати між Київським художнім інститутом (тепер академія) і консерваторією. Ще малою дитиною, підводячи глиною призьбу, намагалася щось намалювати біля печі. Бабця малюнки змивала, але не сварила. Найсвітліші спогади дитинства пов’язані саме з сонячною оселею бабці Секлети і дідуся Євлампія.
Ведуча 2:
Загалом її дитинство важко назвати щасливим, бо було воно вбогим, мамі довелося стати головною годувальницею сім’ї з п’яти осіб. Тато пройшов усю війну, а підірвався на міні, обробляючи поле, тож отримав в додачу до милиць маленьку колгоспну пенсію. Після обміну грошей, це становило всього п’ятнадцять карбованців. Діти не зносили доброї одежини, не мали належного харчування, але особливо не журилися, бо розуміли, що їм ще не найгірше, у післявоєнному селі було багато вдів, яким ще сутужніше.
Тож коли Тетянка заходила у світлицю до бабусі й дідуся, душа співала, відчувала якусь особливу благодать. В цій сільській хатині був неймовірно великий позитив, їй хотілося жити і творити. Родичі малу не балували, заставляли пасти гусей і корову, дівча. як й інші дітлахи, намагалося втікати від роботи. Ці суперечки тепер видаються кумедними.
Звучить: Матвієнко Н. Ой ти, саде мій [Звукозапис] / Ніна Матвієнко // Золотослов . – 1995 . – 1 CD : зв., 12 см.
Ведуча 1:
Тетяна Дмитрівна з трепетом згадує останню волю мами, яка попросила батька відвезти її до Києва у художню школу, «щоб мала трохи легшу роботу». Бо вона у сорочок літ помирала від непосильної праці, а дівча було ще меншим і тендітнішим. Якось, приїхавши від млина, жінка підняла мішок, який важив мало не стільки ж як вона сама і важко занедужала. Місяць кричала від нестерпного болю, їсти нічого не могла. Потім, підв’язавши рушником зболений живіт, продовжувала помаленьку господарювати. Лише через рік тато повіз її до столиці. Лікарі радили негайно робити операцію, на яку вона так і не зважилася. У ті часи діагноз «рак» звучав як вирок, тому покладалася на долю, яка була в неї вельми незавидною. Мама вже була важко хворою та їй наділили гектар буряків. Таня з сестричкою прямо зі школи з портфеликами йшли на колгоспне поле допомагати. Діти стягували на купки коренеплоди, а мама вже приречена, сидячи на холоді, їх чистила. Потім їм треба було навантажувати буряки на машину. Мама знала, що дояркою бути трохи краще, але донька замала і для цього тягаря. Треба було вставати о четвертій ранку, а завершувати робочий день після опівночі, та й доїли корів вручну, про доїльні апарати ніхто й гадки не мав.
Читець 2:
Першою серйозною роботою Тетяна Галькун вважає виконаний на шпалерах портрет Тараса Шевченка. Із ним шестикласниця й приїхала до Києва вступати до художньої школи. Іспити вже пройшли, вчителі фарбували парти та стільці. На малюнок ледве глянули, знизавши плечима: «Прийом закінчився». Але для годиться все ж запропонували вступити на курси з розпису тарілок та горщиків. «Ні!» — заперечила дівчинка. Це ж усе життя доведеться малювати за шаблоном! Така думка була їй не до душі.
Долю майбутньої народної художниці України Тетяни Галькун вирішив випадок: того ж дня портрет Кобзаря побачили представники Міністерства культури. В художню школу надійшов припис — провести додатковий вступний іспит для талановитого дівчиська! (П’ять штрихів до портрету. Доля)
Ведуча 2:
На четвертому курсі Київського художнього інституту вона написала портрет дідуся і бабусі, які замінили батьків, і натюрморт «Бабусине вікно», на якому у стареньких чавунках, у яких продірявилося денце, ростуть вазони калачики. Ця робота у 1972 році була на виставці «Мальовнича Україна», її хотіли купити за пристойні гроші, але вона не продала. Згодом, коли з чоловіком приїхали на Волинь, жили дуже бідно, не мали навіть посуду, їй запропонували за цю картину суму, якої вистачило б на половину машини «Волга», вона не погодилася розлучитися з частинкою дитинства. Ця робота їй дуже дорога, на ній найсвітліший куточок дитинства. Хоча вона планувала за першу продану роботу поставити пам’ятники батькам. Це вона зробила трішки згодом, продавши свою другу роботу «У рідній хаті».
Читець 1:
Вона може пригадати історію всіх букетів, які цвітуть на її натюрмортах. Іноді, того не помічаючи, до деталей передає пластику персонажів своїх картин: показує, як, опираючись на перелаз, стоять дівчата, як дивляться у небо хлопці. Її пам’ять зберігає найдрібніші штрихи кожного малюнка, але руки… Не хочуть відтворювати їх на полотні.
Тетяна не пише картину двічі. Щоправда, одного разу все ж довелося виконати авторський повтор. Переступити через себе вмовила хороша знайома. Тетяна зробила. Але сприйняла цю працю, як тортури:
— Митця неможливо змусити повторити відчуття. А тут… Потрібно напружуватись: які фарби тоді змішувала для цієї квітки чи цього шматочка неба? Кольори вибирає підсвідомість, не розум! (П’ять штрихів до портрету. Вдача)
Читець 2:
Вона є віруючою людиною, але ікон не пише. Колись, ще під час навчання в інституті, на замовлення церкви писала образ Святого Миколая. Зробила висновок, що для неї малювати ікону — не творча, скоріше виконавська робота. Щось на кшталт копіювання: маєш взірець — і треба відтворити його, трохи збільшивши чи зменшивши зображення. Та й із кольорами надто експериментувати не можна. А Тетяна Галькун понад усе любить різнобарвність квітів. Чекає, коли зацвітуть яблуні. Уява вже генерує майбутнє полотно:
— Бачу Великодні паски разом із квітучими гілками яблуні — і все неодмінно на світлому тлі… Два роки тому теж малювала паски, але на темному волинському рядні. А зараз захотілося намалювати святий хліб у світлих тонах… — її мова затихає, поволі переходить у шепіт. Рухи набувають елегійності, очі випромінюють спокійне сяйво. Так буває завжди, коли Тетяна Дмитрівна розповідає про свої роботи чи творчі задуми. (П’ять штрихів до портрету. Вдача)
Ведуча 1:
Найкращі спогади дитинства пов’язує з життям у дідусевій хаті. Це світло вона зуміла пронести крізь роки, воно проглядається у її картинах.
Звучить: Матвієнко Н. А сосонко літо і зиму зелено [Звукозапис] / Ніна Матвієнко // Золотослов . – 1995 . – 1 CD : зв., 12 см.
Читець 1:
« …Це мить, коли у грудях починається лоскіт, начебто щось живе і світле ворушиться, просить відпустити на волю, хоче народитися. А навколо, десь у просторі, — якесь дивне, неприємне відчуття невдоволення… Воно скрізь, воно катує і заважає жити. Перед очима раптом відкривається неймовірний світ… (П’ять штрихів до портрету. Натхнення)
Читець 2:
Яскравий, різнобарвний… Тоді починаю розуміти: душа не знатиме спокою, руки — справи, допоки не вгамую цю хвилю. Приголомшена, не маю сили втримати пензля, тому, схоже, пишу душею. А те, що мало народитися, виходить із серця, мов благословення бачити всесвіт у яскравих барвах, найкращих проявах, первинно задуманих самим Творцем… Неймовірний, незрівняний стан! І щоразу різний, неповторний… Так сумно, коли він проходить… Але знаю: попереду чекають нові барви і нові відкриття…» (П’ять штрихів до портрету. Натхнення)
Читець 1:
У часи Радянського Союзу пейзажі або натюрморти мали відносну художню цінність. Від митців насамперед вимагалася «тематичність»: трактористи у полі, доярки на фермі. До таких робіт Тетяна Дмитрівна ставилась, як справжній майстер:
— Над портретом однієї селянки працювала майже рік. Місяць жила у селі, в хаті своєї натурниці, щодня ходила з нею на ферму. Малювати можна було б і вдома, з усіма зручностями, але… (П’ять штрихів до портрету. Справжнє)
Читець 2:
Річ у тім, що Тетяна Галькун може втілити на полотні тільки СПРАВЖНЄ. Ось і робила замальовки колгоспних будівель, а місцевий сторож відганяв від неї комах, лише б ті не відволікали художницю. Згодом цю картину викупив голова колгоспу — на той час, пригадує Тетяна Дмитрівна, за ці гроші можна було придбати комбайн! А потім пішов дощ, і в одному з колгоспних приміщень потік дах. Дірку закрили. Картиною…
Через три роки київський мистецтвознавець помітив портрет селянки в каталозі й захотів побачити оригінал. Разом із пані Тетяною поїхав у той колгосп. …Картину обіцяли реставрувати. Більше художниця ніколи її не бачила. (П’ять штрихів до портрету. Справжнє)
Ведуча 2:
У свій час великі педагоги допомогли їй творчо сформуватися, ділилися своїм вмінням, тепер вона також не шкодує свого досвіду, передаючи його студентам. Вона викладає і викладається. За кожного свого студента вболіває як за власну дитину, за кожного бореться. Бо знає всі діти мають Божу іскру її треба розвивати. Вона буває дуже вимогливою, але й буває по-материнському доброю до старанних.
Ведуча 1:
Дивлячись на її картини, серце наповнюється любов’ю до життя. Вона й тепер не малює, коли якийсь нейтральний настрій. Хоча на завжди закарбувала в пам’яті поради великої української художниці Тетяни Яблонської, яка радила працювати щодень. Навіть коли немає творчого настрою, щось допрацьовує, робить ескізи, щоб коли прийде натхнення, мати відмінну творчу форму, техніку, напрацювання. Та коли в душі спалахує бажання творити, не дивиться на фарби, не задумується над кольорами, які кладе на полотно, їй здається що Господь водить її рукою. Вона переконана, що митець повинен акумулювати добру енергетику, повинен нести добро, навіть ворогові прощати усі образи. А ще вона любить творити на самоті, коли є внутрішня рівновага. Народження її картин починається з доброго настрою, а коли завершує роботу у неї наче крила виростають. Тоді вона не просто йде до дому з майстерні, а лине над побутом, буденщиною. Усі незгоди здаються дрібними і малозначимими, вірить що вона є частинкою гармонійної природи. Саме ці відчуття тримають на плаву істинних митців.
Вона воістину велика жінка, адже щоб так тонко відчути красу нашої неповторної природи, побачити неповторність кожної польової квіточки треба мати особливе серце. Вона не просто народний художник, а й народний дипломат, що живописними полотнами розповідає світові про красу нашого краю.
Звучить: Матвієнко Н. Квітка-душа [Електронний ресурс] // Мой хит [веб-сайт]. – Режим доступу : http://my–hit.com/квітка-душа-ніна-матвієнко. – Заголовок з екрану.
Використана література: