Літній ранок…
Літній ранок…
Іду стежиною через поле… Милуюся…
Колосся пшениці шепоче
тихенько синьооким волошкам якусь
таємницю…
Глянула вдалину… Маки, маки…
Мов краплини крові багряніють…
Це ж краплини крові захисників України,
Які полягли за волю, гідність моєї держави.
Це діди, батьки, сини…
Згадалось…
Серпневий вечір… Обабіч дороги, від початку села і
до самісінької хати – люди, квіти, полум’я свічок…
Я, мама, тато, сестричка, сусіди… Та все село тут…
Стоять усі уздовж дороги.
Зустрічають воїна, захисника, однокласника, друга, сина
Омелянюка Андрія.
Лунає: «Слава Україні! Герої не вмирають! Смерть ворогам!»
Оце і є моя Україна! Моя рідна, серцю мила сторона!
Уся заплакана, скривджена…
Але крізь сльози вона усміхається, вірить в майбутнє…
І ми, діти, обіцяємо допомогти
піднятися з колін неньці Україні.
І до останнього подиху іти
з вірою і Україною в серці!
Литвин Мирослава, учениця 4-Б класу ЗОШ с. Дубове
Ковельського району
Нам доля випала така
Кажуть, долі не вибирають – вона дана Богом. А, можливо, кожен сам творить свою долю? Хто керує людиною, коли вона постає перед вибором: cовість, переконання, поклик серця чи вищі сили? Напевно, однозначної відповіді на це запитання немає. Мабуть, усе разом узяте. Кожен з нас (хай навіть раз у житті) стояв перед вибором: як вчинити? Особливо гостро постало це питання з часу, коли життя кожного українця перевернулося з ніг на голову – почалася війна і стали мобілізовувати чоловіків. Хто ховався, хто вишукував різні причини, щоб уникнути мобілізації, а хто керувався принципом: якщо нея, то хто?
Мій батько, Юзюк Андрій Миколайович, не задумувався над тим, йти чи не йти. Як тільки принесли повістку в серпні 2014 року, відразу став збиратися. Я пам’ятаю його слова, звернені до мами: «Якщо не піду, то як буду в майбутньому дітям в очі дивитися». І пішов… І життя моє раптом змінилося…
Довгі дні, тижні, місяці чекання. Тривожні ночі, здригання від телефонних дзвінків, мамині сльози (плакала крадькома, щоб я не бачила), залежність від теленовин (а що ж там, на Сході?). Нарешті це все позаду – і тато вдома.
Я вдивляюся в його серйозне обличчя, бачу тривожні очі і зупиняю свій погляд на перших срібних волосинах. Розумію: довелося пережити чимало.
Тато розповідає про війну неохоче. Я бачу, що йому важко згадувати пережите, хоча й намагається відпустити минуле, аби не руйнувало його з середини.
– Місцеві жителі ставилися до нас непогано, – розповідає тато. – Допомагали харчами, різними побутовими речами й дуже дякували за те, що ми захищаємо їхній Донбас.
Я розумію, що недаремно наша армія стоїть там, на Сході, недаремно жертвують воїни своїм життям, адже ми – єдиний народ і в нас одна держава – Україна.
А ще тато розповідав, що їм допомагали не тільки люди. Прибилася до них покинута німецька вівчарка. Її приручили, дали кличку Вандзай, багато чому навчили. Полюбив пес солдатів, а вони – його. Дивувалися собачому розуму й вірності.
Одного разу пішли на завдання. Вандзай побіг уперед і… раптом – вибух. Розтяжка, призначена нашим солдатам, спрацювала на чотирилапому другові. Ціною свого життя він врятував людей…
…Чи було страшно? Звичайно. Кожна нормальна людина боїться такого пекла. Але шлях до свободи, незалежності завжди був нелегким, часто омитим кров’ю. А найболючіше було втрачати побратимів. Тоді поставало питання: чому він, а не я? Тато пригадав історію, коли один боєць (він пізніше загинув у АТО) отримав медаль, і цю нагороду вручали його маленькій донці. Як важко було дивитися в очі цій дитині! Як їй було пояснити, чому в неї немає тата?! Тепер я розумію: яке це щастя, що мій батько повернувся живим, що я можу обійняти його, запитати в нього поради, щодня маю можливість відчувати його міцне плече.
Тепер я розумію, що в житті найцінніше, найдорожче, розумію, що історію творять звичайні люди, такі, як мій батько. Вони бережуть наш спокій. Мабуть, у кожного під впливом нинішніх трагічних подій змінилися погляди, змінилися життєві цінності. У мого тата після того,як побував на війні, теж багато що змінилося. Він став цінувати кожну хвилину, проведену з рідними, по-іншому почав дивиться на все, що відбувається. Він говорить, що державу треба будувати з нуля, і вірить, що війна неодмінно закінчиться й наша країна стане вільною, незалежною, єдиною, справедливою, бо за це ми заплатили дуже високу ціну.
Юзюк Іванна, учениця 9 класу ЗОШ с. Бужанка Іваничівського району
Україна у моєму серці.
Люди як дерева. Вони вростають корінням у рідну землю, чіпляються за неї всіма силами, убираючи у свої серця живильну доброту та цілющу мудрість предків. Згодом ми зростаємо, тягнемося до блискучого сонця, до чужого неба, сповненого чарівнивих мрій, схожих на кольорові древні вітражі, усе більше й більше віддаляючись від початків. І ось, коли ми досягаємо вершини, то необережно й навіть трішки погордливо поглядаємо вниз, інколи зовсім забувши про той ґрунт, на якому зростали, який досі тримає нас і не дає зірватися в прірву. Але ж насправді ми всі є невід’ємною часточкою землі, де народилися. Прекрасного й чудового краю, де талановитих і щирих душ є більше, аніж квітів на червневих полях, де співати ще легше, ніж дихати. Ця країна – у моєму серці. Як древній код, як вічний символ життя. Я завжди ношу її з собою. Звичайно, вона – ув очах моїх турботливих батьків, які щодень хвилюються за мене, у візерунках бабусиної хустини, таких химерних і загадкових, майже як народні казки, у червоних китицях калини, вкритих сивуватим інеєм, що звисають восени над стежкою, якою я йду додому.
Україна – це зовсім мало. Це вервечка різдвяних вогнів, червоно-гарячого світла вікон маленьких будиночків на моїй вулиці. Це старенькі книжки в потертих палітурках, по яких я вчилася читати. Це запах крейди й чорнила, який відчуваєш щоразу, коли вперше заходиш у клас після літніх канікул. Це жовті яблука, пузаті медові груші у кошиках й букетики чорнобривців, які люди несуть святити до церкви на Спаса. Це розквітлі вишні біля покинутої криниці і ціле поле соняшників відразу за містом. Ну і, звісно,смарагдово-синій ліс у химерному жупані з чорної ожини та чорниць і навіть два пожовклих кленових листочки, залишені кимось на згадку в шкільному підручнику з літератури.
Україна – це ж так багато. Це мільйони людей, які з року в рік борються за своє майбутнє й долають безкінечні стежки випробувань. Це безліч міст і містечок, які щовечора відкривають свої яскраві очі, повні нічних вогнів. Це сотні озер, у яких віддзеркалюється чисте весняне небо, і річок, які невтомно несуть свої води шовковистими рівнинами й туманними горами. Це мільярди доль, дивовижних і жахливих, радісних і скорботних. Це історія, повна крові й пісень. Це я і такі ж як я. І от коли кожен усвідомить цю просту істину, станеться щось велике й добре для всіх нас. Неодмінно станеться. Наше коріння не всохне від злості і сліз, нас не спалить сліпуче сонце ілюзій, нас не розірвуть вороги. Тільки тоді, коли кожен буде носити Україну у серці…Сьогодні. Завтра. Завжди.
Вигнанчук Вікторія, учениця 10 класу районної гімназії імені Наталії Ужвій м. Любомля
«Вітчизна – це не хтось і десь,
Я – теж Вітчизна»
І. Світличний
Сиджу біля міського фонтану. Поряд проходять заклопотані люди. Яскраве сонце витанцьовує в кожній краплині води. Думаю про своє майбутнє.
Україна! Вона у моєму серці, думках, мріях, щоденних діях і планах. Я – частинка своєї держави.
В усіх людей на землі є місце, де тебе чекають, куди хочеться поїхати, де близькі люди підтримають і зрозуміють. Для мене такою місциною став Горохів. Знайоме і рідне місто. Як багато з ним пов’язано. Тут промайнуло босоноге дитинство, тут я підкорила свою першу в житті вершину – стала кандидатом в майстри спорту з боротьби дзюдо, тут знайшла справжніх і вірних друзів.
Мій любий Горохів… Я стала частинкою його історії, а він – початком моєї. З цього міста почнеться моя життєва дорога у великий світ. Я не знаю куди мене ця дорога заведе, проте, де б я не була, в думках завжди буду повертатися до рідного міста. Бо тут мій дім, тут назавжди залишиться частина мого серця.
Моя Батьківщина – це і моя родина: тато, мама, брати Павло та Ілля, сестричка Марійка.
Сьогодні твориться історія. Знову в наше місто прийшов серпень, а з ним – 25-й день народження нашої держави. На площі Незалежності мого міста викарбувані прості і мудрі слова: «Єднаймо мудрість і добро на славу Україні!» Який глибокий зміст для кожного українця в словах: «Слава Україні!» Разом з патріотичною атмосферою Майдану кожен українець змінився, переборов у собі психологію раба, став добрішим. Кожен усвідомив, що нас всіх об’єднує не тільки однакова обкладинка паспорта, а й спільна історія, нація, душа.
Я часто чую з екрана телевізора, з вуст своїх однолітків, що не дотягує моя країна до статусу європейської держави. Але чи справді в Європі все так добре, а в нас так погано? Досить недавно я стала свідком події, про яку неодноразово згадую. Цьогоріч в с. Пляшева на Рівненщині відбувалося святкування 365-річчя Берестецької битви. Цікаве, захоплююче, повчальне, урочисте дійство. Та завадив усьому сильний дощ. Він ламав дерева, здіймав клуби пилу, перевертав усе новколо. Кожен хотів чимшвидш вирватися із дощової пастки. Рухатись машині, в якій я їхала, завадило повалене на дорозі дерево, ми просто застряли на узбіччі. Яким же був мій подив, коли з машини, котра ззаду під’їхала до нашої, вийшов лідер Всеукраїнського об’єднання “Свобода» Олег Тягнибок. Він на ходу підтягував рукави своєї сорочки і перший почав виштовхувати нашу машину. Всі щасливо повернулися додому.
І я зрозуміла: щоб виштовхати Україну на шлях процвітаючої європейської країни, потрібно усім закочувати рукави: політикам і простим людям, студентам і пенсіонерам. Не їхати на Захід чи в Америку в пошуках більшої зарплати чи легшого життя, а ставати до праці на своїй українській землі.
Якою я бачу Україну в майбутньому? Вільною, мирною і такою ж красивою як сьогодні.Важкі часи обов’язково закінчаться. Зараз ми платимо високу ціну за нашу незалежність. З кожною кулею,яка зупинила чиєсь серце, кожною сльозинкою, кожною гримасою болю та страху моя нація стає мужнішою та сильнішою. Та все має початок і все має свій кінець. Так і ця страшна війна відійде у минуле. А залишаться золоті пшеничні поля, голубе небо і усвідомлення себе Українцем, яке найкраще передає пісня Віктора Бронюка: «Так, я люблю Україну!
Я тут народився і тут хочу жити!
Так, я люблю Україну!
Сильно люблю і буду любити!
Так, я люблю Україну!
Свою родину, свою сім’ю!
Мені є що втрачати, є кого любити
І я сильно ціную те, що люблю!»
Колос Ганна, учениця 10 класу ЗОШ-гімназії
м. Горохова
Мене звати Юрій, я майже дорослий, бо скоро мені виповниться 10 років. Найбільше я люблю проводити час із своїми друзями: їздити на велосипеді, ганяти м’яча, грати в комп’ютерні ігри та купатися в нашому ставку. Напевно це люблять робити всі діти. Я не занадто слухняний і не дуже хочу вчитися в школі, бо є значно цікавіші заняття у моєму віці.
Але два роки тому моє життя дуже змінилося як і у всіх моїх ровесників. Коли побачили по телевізору як у центрі нашої столиці спецпризначенці розстрілювали мирних мітингувальників. Батьки не могли відірватись від екранів телевізорів, а діти ще не розуміли, чим це все може закінчитися. Як показав найближчий час, цього не розуміли і дорослі. Анексія Криму продемонструвала агресивну політику Російської Федерації. А також весь світ побачив, як східні партнери розуміють виконання міжнародних зобов’язань. Тоді мій тато сказав, як тепер будуть переконувати уряди держав позбутися ядерної зброї і хто має виступати гарантами безпеки безядерних держав. Адже Україну не захистили від вторгнення російських військ ні Великобританія, ні Франція.
Тоді здавалося, що конфлікт дуже швидко завершиться. Ми вірили у швидку перемогу Збройних Сил України та добровольчих батальйонів над терористами, що шматували нашу землю. Ми в школі малювали малюнки для українських воїнів, дорослі збирали кошти й продукти, щоб передати в зону АТО. Але війна не закінчувалася, навіть не зважаючи на передвиборчі обіцянки нинішнього президента України.
Мого тата теж мобілізували до Збройних Сил України. Це було в лютому минулого року. Цілий рік і майже два місяці ми всією родиною чекали тата, як чекали своїх близьких ще багато родин по всій Україні. Але не дочекалися, він загинув у день підписання закону про демобілізацію.
Я знаю, що тато завжди буде зі мною. Хочу бути таким сильним і сміливим як він. Нам зараз дуже важко. Моя молодша сестричка часто питає маму, чи тато ще приїде колись додому. Я дорослий, тому розумію, що тато ніколи не повернеться, але буду пам’ятати і любити його все своє життя. Часом я думаю,якби всі тати були такими як мій, чи була б досі ця війна в нашій країні і чи почалася б вона тоді взагалі?
Не знаю, як далі будуть складатись обставини. Запитував маму, що треба, щоб іти в армію. Мама відповіла, що в першу чергу треба підрости, тренуватись, щоб бути сильним, вчитись, щоб бути розумним, бо армії не треба ні дурнів, ні слабаків. Після навчання в школі я хочу йти вчитися у військове училище.
Я розумію, що там, на сході України, мій тато захищав мене, сестричку, маму, наше село і всю Україну від людей, які не можуть навести лад на своїй землі. Я хочу, щоб всі навколо мене жили ЩАСЛИВО в нашій країні.
Чопко Юрій, учень 3-Б класу ЗОШ с. Затурці
Локачинського району
Війна… Страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз,розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю. Я ніколи не міг подумати, що в наш мирний час – час нових відкриттів та технологій може розпочатися нова чорна сторінка в житті нашої держави. Війна лишає важкий кривавий слід, пройнятий болем, слід на лініях долі багатьох родин. Не оминула вона і мою.
Так, у мене над головою не рвалися снаряди, не літали бомбардувальники, я не прокидався посеред ночі від гуркоту танків, та саме, мій тато, один із перших пішов захищати нашу державу від російських агресорів.
Скільки йому довелося пережити страху, болю та лиха, там, на Сході нашої країни. Він дивився смерті в очі,бачив і відчував усі страхіття, які несе із собою війна. Та татова сила волі, думка про свою родину, про найрідніших йому людей, жага до життя допомагали йому у бою.
Не раз, вночі, крадькома витирав я сльози, думаючи про свого тата. Щохвилини я просив у Бога, щоб він повернувся додому живим та неушкодженим.
Яким великим щастям було для мене почути по телефону рідний татів голос. Я вірив і знав, що мій тато обов’язково повернеться додому. Міцно обійме мене, мого братика і маму. Я вірю в мирне майбутнє нашої України. Я знаю, допоки є такі мужні люди як мій тато, то нашу землю буде кому боронити від ворога.
Ми, діти України, щиро у своїх молитвах просимо миру нашій землі, здоров’я усім родинам. Нехай повернуться живими усі сини, чоловіки, татусі, брати. А ще, ми просимо у Господа мудрості усім можновладцям, хто заради своїх амбіцій, так легко керує долями мільйонів людей. Війна колись закінчиться, керівники домовляться, але не стихне біль жінок і матерів, у яких забрала війна найрідніших людей. Вони вже ніколи не повернуться живими до рідного порогу.
Боже, зупини кровопролиття і покарай тих, хто розпочав цю безглузду, нікому не потрібну війну!
Україно! Попри всі випробування, яких ти зазнала на своєму віку, і яких зазнаєш сьогодні, залишайся єдиною, неповторною і вільною!
Денищук Назарій, учень 7 класу ЗОШ с. Білашів
Ковельського району
Хоча я ще маленька, я дуже люблю свою Батьківщину. Люблю зранку встати і почути спів солов’я, люблю ходити босоніж по траві вкритій росою і вітатися з сусідськими дітьми. А коли йде дощ, я співаю пісеньки для всієї родини, або просто розповідаю якісь цікаві історії з життя. Я дуже люблю розмовляти.
Мені здається, якби я зловила золоту рибку, то загадала б їй лише одне бажання: щоб всі люди жили в мирі. Тому що там, де мир і спокій, люди живуть щасливо. Вони прокидаються вранці і йдуть на роботу, будують плани на майбутнє. Одним словом, просто живуть. Мені дуже сумно чути, що в країні , де так багато добра і в якій живуть такі хороші, прості люди, іде війна. Часом дорослі пошепки говорять між собою, що знову загинули солдати. Вони думають, що я іще зовсім маленька і не розумію, про що йде мова. Вони ж не знають, що ми розуміємо, що таке війна і що таке смерть. Кожного разу моє серце стискається, коли я чую такі страшні слова.
Я понад усе хочу, щоб всі ці жахіття закінчилися якнайшвидше, і щоб ніде у світі ніколи не повторилися. Я буду молитися і просити у Бога, щоб мій маленький братик, якому всього два рочки, не знав, що таке війна і смерть.
Мазурик Анастасія, учениця 2 класу ЗОШ
с. Буцинь Старовижівського району
У саду розцвіли яблуні. Весело співають пташки. Сонце таке тепле і ніжне. І на душі так тепло. Так гарно навколо.
Не хочеться вірити, що лише за сотню чи трохи більше кілометрів іде війна. Справжня війна,така ж, як і та, про яку з гіркотою і болем розказували нам бабусі і дідусі. Тоді вона здавалася такою далекою. Слухали як казку, як вигадану історію. Навіть уявити собі не могли, що побачимо війну зблизька.
Вчора до нас у село приїхали переселенці, люди, які лишилися без домівок, втратили роботу, близьких, спокій. Серед них була дівчинка мого віку. Я посміхнулася до неї, а вона… заплакала. І я теж заплакала…
Я не розумію: чого не вистачає людям? У нас є прекрасна земля, таке тепле і лагідне сонце. У нас є ліси, ріки, гори, степи. Навіщо ж сіяти на цій прекрасній землі смерть? Навіщо вбивати? Навіщо руйнувати те, що так довго створювали? Хіба можна на людських сльозах побудувати щось нове і хороше?
Скоро у мене день народження. Я завжди довго думаю, який подарунок хочу найбільше. Тепер я знаю напевно – я хочу, щоб на нашій землі завжди панував МИР!
Хомич Каріна, учениця 6 класу ЗОШ с. Смідин
Старовижівського району
Свою Україну любіть.
Любіть її… Во врем’я люте,
В останню тяжкую мину
За неї Господа моліть…
Т. Шевченко
Патріотами не нероджуються – ними стають. Коли ти любиш рідну країну і готовий заради неї на все – ти справжній патріот. Це не потребує гучних слів чи обіцянок – просто одна справа на благо держави. Зимою 2014 року ми довели, що ми сильна і непокірна нація. Весь світ побачив, що сила в єдності, в боротьбі. Патріотизм – це не любов до ідеї, це – любов до Вітчизни. Ми піднялися з колін, щоб поставити на них винуватців. Ми звільнилися від багаторічного ярма і показали, на що здатні люди, які віддані своїй державі. Ми заслуговуємо того, щоб самим творити своє майбутнє.
Шкода нашу понівечену Україну, вистраждану боями, розрухами та революціями. Вона молода красуня, яка хоче жити і розквітати. У свої 25 років не зазнала щастя, виплакала стільки сліз, що їх не вмістило б у собі Чорне море. Вона прагне щастя, любові і миру. Це ж так легко: дарувати один одному любов і доброту. Натомість ми отримали численну кількість людських жертв, море крові і безлад в країні. Ми просто хотіли змін. Ми не йшли на війну, не брали зброю, не збиралися покласти свої голови на мирних демонстраціях. Ми хотіли, щоб влада нас почула. Це вже не кілька студентів, не відгуки в мережі Інтернет, це були реальні мітинги з тисячами протестуючих, серед яких – і відомі люди, які підбурювали народ іти до останнього. Ми почали цю революцію мирно, так само хотіли її завершити. Ми роками мовчали, корилися владі й тепер, а коли підняли голови, нас просто знищили. Так безжалісно вбивати і калічити свій же народ міг тільки той, хто і на краплю його не любив. Жорстокий тиран і безжалісний кат – таким нам запам’ятався міліцейський загін «Беркут» і, власне, сам апарат тодішньої влади. Вони нищили нас фізично, але морально ми залишились у десятки разів сильніші від будь-кого. Ми завжди будемо пам’ятати Небесну Сотню, яка, завдяки розпорядженням президента Януковича та його поплічників, несправедливо пішла з життя.
Герої не вмирають – вмирають вороги. Революція Гідності показала, наскільки ми гідний народ своєї неньки України. Ми готові за неї боротися до кінця, що і роблять наші воїни на Сході держави. Нам залишається молитися за життя кожного солдата. Це найменше, що ми можемо для них зробити. Ось приклад любові й відданості країні. Україна – це не просто назва держави, це наш дім, те, за що ми хочемо і будемо боротися, наша любов і наше багатство. Серце кожного патріота палає шаленим вогнем любові до рідної землі.
Ми, молодь, повернемо їй честь і красу, ми продовжимо ідею Майдану і не дамо ворогам знищити наш рідний край. Бути українцем – це гордість. Не цурайтеся свого народу, захищайте його,серце знає, що йому близьке. Будьмо мудрими, читаймо Шевченка і пам’ятаймо “Нація існує доти, доки існують люди, готові її захищати».
Максимук Златослава, учениця 11 класу НВК
смт Стара Вижівка