Ірина Кіперчук, учениця 4-го класу ЗОШ с.Секунь Старовижівського району
Збірочка казок «З ангелятком у руці»
Я маленька українка
З гарним іменем – Іринка.
В полі стежкою пройду –
Гарну казочку знайду,
З вітерцем я полечу –
Наспіваюсь досхочу.
Вірш знайду в долині
Під кущем калини.
Нумо, хмарко, не спіши
Мені казку розкажи…
Хто цю казку прочитає,
Той мене запам’ятає.
СОН
Маленька Сонечка ніяк не могла заснути. Їй хотілося ще гратися зі своїм улюбленим ведмедиком Тошою. Але вона хотіла швидше стати великою, як її сестричка. Мама говорила, що дітки ростуть уві сні, а найшвидше з дев`ятої години вечора по десяту. Тому Соня лягла у тепле ліжечко і закрила очі. Та сон ніяк не слухався її, не приходив до неї. Він то сидів на віконечку, то підглядав, що робить мамуся на кухні. А ще він любив підслуховувати, про що говорять дорослі. Ох, цей вередливий сон! Він запропонував пограти у хованки!
То сховається під шафою, де лежить гарнюсінький м’ячик. А то залізе під стіл. А там ціла коробка іграшок. А потім йому захотілося пиріжка з молочком.
– Ну все, я більше не буду тебе слухати, – сказала Соня. – попрошу молочка з пиріжком у мами, а потім заховаюся під ковдру. Ось так!
Мама лагідно погладила донечку по голівці і сказала:
– Не можна сердитися на свій сон, а то він може образитися і не прийде до тебе зовсім. Я розповім тобі, як з ним потоваришувати.
Вона сіла біля Сонечки, поправила теплу ковдрочку, поцілувала доню у щічку. А ще матуся поклала маленьке ангелятко на подушку, яке ніжно посміхалося дівчинці.
– Ось бачиш, як добре йому з тобою, – сказала ненька. – Воно таке ж маленьке, ангелятко буде тебе охороняти, допомагати, буде разом з тобою все твоє життя. Візьми його в долоньки і тобі стане тепло і затишно. Ти можеш йому розповідати свої таємниці, мрії, просити пораду, адже воно літає там, де панує мудрість і добро, і тобі обов’язково допоможе, коли ти не могтимеш з чимось справитись. Мама тихенько вийшла, прикривши двері. Соня розглядала маленьке Ангелятко. А воно пильно дивилося їй в очі і так ласкаво усміхалося, що дівчинка зразу його обняла і сказала:
– Ах ти ж моє Ангелятко. Я тепер нічого не боюся.
ОЛІВЕЦЬ – МАЛЮВЕЦЬ
Жило-було у пеналі у хлопчика Василька різне шкільне приладдя. А серед нього Олівець-Малювець та Стирачка-Витирачка. Вони часто сварилися, а тому ніколи не дружили.
Олівець завжди сердився, бо Стирачка витирала те, що він малював не так. А він вважав, що малює краще ніж будь-який інший олівець! Він взагалі любив хвастатися та не вмів вчасно зупинятися, коли малював або креслив щось. Олівець так чіплявся за аркуш паперу, що залишав глибокий слід на ньому. Навіть аркуш іноді скаржився на нього. Але той робив своє і нікого не слухався. Олівець навіть намовив усіх у пеналі не дружити із Стирачкою, бо вона, мовляв, тільки тре і тре, та займає багато місця у пеналі, а ще й до того важка. Іноді вляжеться у пеналі, а йому й самому мало місця!
Одного разу у Василька була контрольна робота. Хлопчикові потрібно було накреслити геометричні фігури. Він узяв сварливого олівця та лінійку і почав креслити. Захопившись роботою, Олівець не слухався ні Лінійки, ні Аркуша. А скромна Стирачка сумно лежала у пеналі і зітхала: їй так хотілося допомогти Василькові!
Фігури вийшли кривими. Хлопчик отримав погану оцінку. Соромно стало Олівцю за свою поведінку, він дуже любив Василька.
– Пробачте мене, друзі, – сказав він усім речам, що жили у пеналі. – Допоможіть мені вправити помилки!
– Без Стирачки-Витирачки ми не впораємось із завданням! – заметушилися усі.
– Пробач нам, – попросили вони разом.
Стирачка посміхнулася і взялася до роботи. Всі кривульки витерла, підправила сторони трикутника, навіть брудний слід від пальчика зробила непомітним. Потім почав малювати Олівець, але уже не поспішав, був слухняним і терплячим!
Василько отримав хорошу оцінку. Ось як потрібна усім злагода і дружба!
ЧОМУ ЦИБУЛЯ ПЕКУЧА?
Жили-були собі на городі різні овочі: огірочки, помідори, часничок, картопелька, бурячки та морква, редька та цибуля.
Овочі дужу любили сонечко. Вони його виглядали, тягнулися до нього своїми листочками, і тому підростали. Їм було тепло і затишно в землі, коли світило сонечко.
Цибулька довго не могла його розгледіти, яке воно те сонечко, бо навколо росла морква, яка пишно розкинула своє листя. Але їй так хотілося теж до сонечка, адже звідусіль тільки й чути було:
– Сонечко!
– Нарешті виглянуло сонечко!
– Наше добре сонечко!
Цибуля розправила свої гострі листочки і щосили потяглася до сонця. Їй довго прийшлося видиратися з-під моркви, аж бідолаха почала сохнути і покриватися жовтим лушпинням. Як вона здивувалася, коли поглянула на сонце: воно було кругле і жовте, як вона, маленька цибулинка!
– Я теж сонечко! Я – сонечко! – кричала цибулька на весь город. Овочі дивувалися, але нічого їй не заперечували, вони були дуже виховані.
– А я – сонечко! – хвасталася цибуля.
Усі слухали її і посміхалися, адже тепер би їм дощику, бо дуже вже спекотно.
– Ух! – кректав часничок. – Як сонце пече!
– Так, воно цього літа дуже пече! – сумно промовила картопелька.
– Пече? Як це пече? – здивувалася цибуля. – Я теж хочу пекти! Я теж хочу бути пекучою.
Овочі знову здивувалися, як можна таке просити? Але цибуля не могла заспокоїтись, вона голосувала на цілий город.
– Я кругла, жовта, як сонечко, а тому повинна пекти. Я хочу бути як сонечко!
Шкода стало цибульку, та й набридла вона всім своїми капризами, а тому з того часу матінка-природа створила її пекучою: хто нею поласує, або на неї подивиться, той відразу скривиться!
Келлер Богдан, учень 5-го класу смт Торчин Луцького району
ВДОМА НАЙКРАЩЕ
Маленький карасик вилупився з ікринки у старому ставку. Слухав усіх, дивився на все, спостерігав за всім, а тому ріс розумним-розумним. Мами своєї він не знав, як не знають усі рибки. І був дуже цікавим.
Якось почув Карасик, що старий мудрий Сом усе на світі знає. Помчав Карасик до Сома:
– Дідусю Соме, а правда, що ви усе на світі знаєте?
– Усе чи не все, а що багато знаю, то правда, – заплямкав губами Сом.
– Великий. Крім нашого ставка, кажуть, є ще десь озеро. А Чубата Чапля може й обманювала, та розказувала, що є і річка.
– Ой, дідусю, хочу побачити річку.
– От що я тобі пораджу: сиди, краще, в рідній воді.
Не послухався Карасик поради. Підстеріг якось Чубату Чаплю, та й схопив її за ногу ротиком. Міцно тримався. Чапля й уваги не звернула, полетіла у своїх справах.
Як тільки витягнула Чапля Карасика з води, одразу почав він бідненький задихатися. Рибки ж без води не можуть дихати. Тримався малий щосили, але не довго. Губки ослабли, ротик розкрився і полетів Карасик вниз. Пощастило малому, бо впав назад у рідний ставок. Коли прийшов до тями, зрозумів, що мало не загинув. З того часу Карасик усім каже: «Скрізь добре, а вдома найкраще».
ЗОЛОТИЙ КАРАСИК
Ніколи не вірив Андрійко в існування Золотої рибки, поки сам її не впіймав. Коли на гачку зблиснув проти сонця малесенький карасик, Андрійко навіть розсердився, і чого б то такій дрібноті за гачок хапатися. Але тільки карасик опинився у Андрійковій руці, як заговорив:
– Відпусти мене, хлопчику, в річку, а я виконаю твоє бажання.
Оторопів Андрійко з подиву, проте відразу запитав:
– А чого це тільки одне бажання? Рибки в усіх казках виконують аж по три.
– А я ще зовсім маленький, – зажурено мовив карасик, – і не вмію так багато.
Андрійко розсміявся:
– З маленького виросте великий.
Набрав Андрійко у бляшанку води і поніс рибину додому в акваріум.
Доглядав хлопчик за карасиком довго, більше року, бо мав багато бажань: відмінником стати не відмовився б, про скутера мріяв і в Африці побувати хотілось і на Північному полюсі. Але карасик не ріс і весь час був дуже сумним, а згодом просився у рідний ставочок і зовсім говорити перестав.
Андрійко і сердився, і благав, але нічого не допомагало. Вирішив нарешті хлопчик віддати карасика котові Рудику. Рудик ласо поглянув на рибку і вже хотів зїсти, але Золотий карасик замуркотів і замявкав по котячому. Рудик аж присів з подиву, та все зрозумів і у відповідь теж щось м’якнув, делікатно взяв карасика зубками, відніс у ставочок. А повернувся звідти вже не рудик, а лев Рудь Рудович. Мрії збуваються, але не для всіх і не усі.
Герштанська Анфіса, учениця 8-го класу ЗОШ №6 м.Ковель.
НЕЗВИЧАЙНА ПОДОРОЖ ДІВЧИНКИ ЛІЗИ У КРАЇНУ НОТ
На околиці одного невеличкого містечка жила дівчинка і звали її Ліза. Вона була слухняною, гарно вчилася, мала багато захоплень. Найбільше з яких – музика. Їй було цікаво складати свої коротенькі мелодії та давати їм казкові назви. Наприклад: «Клишоногий ведмедик», де вона використовувала ноти нижньої октави, «Зайчик-стрибунець», де звучали ноти верхньої октави.
Одного дня Ліза сиділа за піаніно і намагалась скласти нову мелодію. Чомусь у неї нічого не виходило. Дівчинка стомилась і хотіла залишити це заняття, як раптом сталося диво. Ліза від несподіванки впала зі стільця…
Вам, напевно, вже не терпиться дізнатись, що сталося далі? То ж зручніше сідайте і з насолодою читайте.
А трапилось ось що. З нотного стану, який був у зошиті для нот вискочила на клавіші піаніно нота. Так, справжнісінька нота. Ліза аж ущипнула себе, чи не спить бува.
Тим часом незвичайна гостя заговорила чистим ніжним голосочком.
– Привіт, Лізо. Дуже рада тебе бачити. Чому ти сидиш на підлозі? Ой, яка ж я недотепа, забула, що ти ніколи не бачила живих нот.
– Ти справжня нота? – нарешті оговталась Ліза.
– Звичайно справжня. Давай на кінець знайомитись. Я нота «Фа». До речі, у моїй країні мене звуть Фаріта. Лізо, я прийшла до тебе за допомогою, адже знаю, що ти добра, розумна дівчинка.
– Не уявляю, чим же я можу тобі допомогти? – запитала Ліза.
– Чи не могла б ти помандрувати зі мною до нашої країни Мюзиклени?
– З радістю, але яким чином?
– Люба Лізо, розкажу тобі усе по порядку. Моя сім`я походить з роду «восьмих» нот. Живемо ми бідно. Нам дуже важко. Ось чому я вирішила таємно від усіх піти до нашого правителя Скрипключа, який живе у столиці Акорд і попросити у нього хоч трішки грошей на прожиття. Кажуть, що він добрий і може допомогти бідним. Сама йти я боюсь і ось вирішила звернутись до тебе про допомогу.
– Готова тобі допомогти, та як про це сказати мамі і чи відпустить?
– Це не проблема, адже подорожувати ми будемо уночі. До ранку ти встигнеш повернутись додому.
– Чому уночі? – здивувалась Ліза.
– Тому, що коли у вас день, у нас ніч і навпаки, коли ніч – то день.
– Значить, зараз у вас ніч?
– Правильно, тому я до тебе і змогла потрапити. Вдень зробити це було б важче.
– Добре Фаріта, я згідна тобі допомогти.
– Дякую, люба подружко, я вірила, що ти не відмовиш. Тільки є одна причина через яку ти можеш передумати. Щоб здійснити подорож, я мушу перетворити тебе на таку саму як і я ноту. Ти згідна на це?
– Так Фаріта, але я не залишусь назавжди нотою? – злякалась Ліза.
– Не бійся, це тільки тимчасово. Ввечері, коли твої рідні заснуть, я прийду до тебе. Дивись не засни.
– Добре, буду тебе чекати.
– До зустрічі!
Ліза ледь дочекалася вечора. На кінець усі заснули. Настала тиша. Дівчинка підійшла до піаніно, відкрила нотний зошит і почала чекати.
Через кілька хвилин незвична гостя з`явилась таким чином, як і вперше.
– Ну що не передумала? Готова до пригод?
– Так, готова. Вирушаймо мерщій. Можеш перетворити мене на ноту «Сі».
– До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, Ліза стань, як ми усі. – промовила Фаріта.
Одразу після цих слів дівчинка перетворилась на маленьку восьму ноту «Сі».
– Запам’ятай, повністю тебе звати Сільвіра. – сказала Фаріта.
І дві нотки не гаючи часу, взявшись за руки, стрибнули на нотний стан.
Ось вони вже у незвичній країні, мандрують до столиці. По дорозі їм зустрічались різні ноти. Одні поважні «Цілі» ноти їхали у каретах. Побачила Сільвіра «Половинні» ноти, які виглядали з гарних багатих будівель. Зустрічались також бідніші «Четвертні» ноти, а ось «Восьмі» бідні та прості траплялись чи не на кожній вулиці. Біля храмів на паперті в лахмітті стояли жебраки «Шістнадцяті», які були найбіднішим людом в країні.
І колись вони вже майже доходили до палацу правителя на них ледве не наїхала карета. Та нотки вчасно відскочили, а карета помчала далі, не зупинившись.
– Дивіться куди їдете! – крикнула услід Сільвіра обурена таким нахабством.
Карета різко зупинилась і з неї вискочила огрядна фігура якогось молодика з перекошеним від гніву обличчям.
– Так це ж Фальш – син нашого правителя Скрипключа. Ми пропали, адже він дуже злий та егоїстичний.
– Що ти сказала, бідното? – вигукнув молодик.
– Я сказала, щоб ви, пане, дивились куди їдете, – з гордістю відповіла Сільвіра.
– Як ти смієш, нікчемо, зі мною так розмовляти, – почервонівши від люті заревів Фальш. – Гей слуги, арештуйте і заберіть їх до нашої в’язниці!
Не встигли Фаріта і Сільвіра отямитись, як чиїсь дужі руки поволокли їх у карету. Героїні були у розпачі.
Ось вони уже в розкішному палаці, який вразив своєю величністю та красою. І тут вони побачили неймовірно красиву пані, якій усі кланялись. Вона направлялась до полонянок.
– Це принцеса Гамма. Її всі люблять, тому, що вона дуже добра, – прошепотіла Фаріта Сільвірі.
Красуня принцеса підійшла до ноток і запитала чарівним мелодійним голосом, який грав усіма нотами.
– Що знову накоїв мій жорстокий брат?
Фаріта та Сільвіра розповіли про свою пригоду. Красуня Гамма уважно та співчутливо вислухала маленьких героїнь, пообіцявши допомогти.
Вона негайно попрямувала до свого татуся і повідомила його про це.
Люблячий татусь також пошкодував бідолах і навіть попросив вибачення за свого непутящого, злого сина. Зі скорботою розповів, що не зміг, як слід виховати його і тому сумує з цього приводу, а єдиною втіхою у нього є рідна донечка Гамма.
Правитель Скриплюч також пообіцяв Фариті допомогу і навіть запропонував її сім`ю забрати до себе у палац і зробити їх придворними, а Сільвірі, тобто Лізі, коли вона повернеться у свою країну пообіцяв дати талант складати музику.
Маленькі героїні не могли повірити своєму щастю. Та враз палац, принцеса, Скриплюч, Фаріта почали віддалятись від Сільвіри, а вона сама кудись почала провалюватись.
Здалеку до неї долинули слова Фаріти:
– Спасибі тобі, Лізонько, ми ще побачимось. До зустрічі!
І тут Ліза впала на щось м`яке та тепле і… прокинулась. Дівчинка озирнулась навкруги. Світило сонечко, був ранок. Вона у своїй кімнаті. Раптом зайшла її матуся:
– Ти вже прокинулась? Вставай доню. Мабуть, тобі щось гарне снилось, адже ти усміхалась у вісні.
Мама ніжно обняла свою рідну донечку.
– Так, дуже гарний сон, люба моя матусю, як шкода, що він скінчився.
Ліза встала зі свого ліжечка, підійшла до улюбленого піаніно, натиснула клавішу «фа» і почула знайомий голос:
– Спасибі тобі, Лізонько. Ми ще побачимось!
